11 Розділ

    Свято в імперії не мало нічого спільного з радістю. Воно було гучним, яскравим, розкішним і водночас холодним, як відполірований мармур під ногами тих, хто дозволив собі тут усміхатися. Перемогу святкували не серцем, а владою. Не пам’яттю про втрати, а демонстрацією сили. І саме тому ця ніч виглядала такою блискучою. У великій залі для урочистих зустрічей світло лилося з високих кришталевих люстр, розбиваючись на тисячі дрібних відблисків і ковзаючи по золотих орнаментах на стінах. Важкі оксамитові штори спадали до самої підлоги, приглушуючи зовнішній світ, ніби нагадуючи всім присутнім, що тут існує лише одна реальність - імперська. Самого імператора, як і завжди, не було. Його відсутність не здавалася дивною. Навпаки, вона лише підкреслювала його владу, бо навіть без нього кожен у цій залі поводився так, ніби він спостерігає, оцінює та запам’ятовує. У світлі лам виблискували келихи, наповнені темним вином. На довгих столах розкладені були вишукані страви, аромат яких змішувався з ледь відчутним запахом парфумів і свіжої тканини. Люди розмовляли, сміялися та обмінювалися новинами, але в кожному погляді й жесті відчувалася така обережність, ніби за цією святковою маскою завжди ховалася готовність до гри. Брайан Берлінг стояв біля однієї з колон, легко тримаючи келих у руці. Йому вже було двадцять чотири, і за ці роки він змінився більше, ніж готовий був визнати. Його постава стала впевненішою, рухи стриманішими, а погляд холоднішим, хоч іноді в ньому все ще спалахувала знайома іронія, яку він так і не зміг викорінити. Агент пив повільно, не дозволяючи собі втратити контроль, і спостерігав за залом так, наче це була не вечірка, а ще одна шахова партія, де кожен грав свою роль.
- Ти сьогодні занадто тверезий. - Пролунав знайомий голос поруч.
Брайан ледь усміхнувся, навіть не обертаючись одразу.
- А ти, як бачу, навпаки.
Міхаель Норріс з’явився поруч із ним, уже злегка розчервонілий, із розкутою усмішкою, яка не сходила з його обличчя. Його рухи були трохи ширшими, ніж зазвичай, а голос гучнішим, але в цій невимушеності проглядалося щось щире і майже заразливе.
- Сьогодні можна. - Весело відповів він, піднімаючи келих. - Ми ж святкуємо, чи не так?
— Залежить від того, що саме. - Спокійно сказав Берлінґ
- Перемогу, друже, перемогу! - Чоловік розсміявся, ледь не плеснувши його по плечу. - Ми їх розбили, розтоптали, розвіяли по вітру. Альянс… - Він махнув рукою, ніби відганяв щось незначне. - Тепер вони десь у лісах голодні, брудні й жалюгідні.
Агент зробив ковток вина, не поспішаючи відповідати.
- Ти ж був одним із них. - Тихо нагадав Норрісу. - Ти був братом Сицилії Норріс.
- Був. - Легко погодився Міхаель і знову усміхнувся. - І, знаєш, це навіть смішно.
- Смішно?
- Так. Я тоді думав, що ми боремося за щось велике, за справедливість, за свободу… - Він театрально закотив очі. - А виявилося, що ми просто програвали.
Берлінґ нарешті повернувся до нього.
- І ти вирішив перейти на бік переможців.
- Я вирішив почати жити добре. - Виправив його чоловік, злегка нахилившись ближче. - І, повір, це було найкраще рішення в моєму житті.
Його погляд на мить змінився і став трохи серйознішим.
- Тут усе простіше, Брайане. Є влада - є життя. Немає влади - тебе просто стирають.
- Ти говориш так, ніби це новина. - Спокійно відповів той.
- Можливо, для мене - так. - Знизав плечима Норріс.
Міхаель зробив ще один ковток, а потім раптом нахилився ближче, знизивши голос.
- До речі… у мене є цікава новина.
Агент ледь помітно напружився, хоча зовні це ніяк не проявилося.
- Я слухаю.
- Пам’ятаєш нашу героїню? - Усміхнувся друг. - Вейн Аллен.
Ім’я прозвучало легко та майже недбало, але всередині нього щось відгукнулося. Не різко й не боляче. Просто тихо.
- Пам’ятаю. - Сказав Брайан рівно.
- Так от, - чоловік знизив голос ще більше, ніби ділився чимось особливо важливим. - Здається, ми її вже знайшли.

Келих у руці Брайана залишився нерухомим.
- У якому сенсі?
- Вона реінкарнувалася. - Пояснив той, злегка посміхаючись. - Кажуть, у цієї людини доволі сильна вогняна магія.
На мить між ними запала тиша. Десь далеко сміялися люди, звучала музика, дзенькали келихи, проте ці звуки ніби віддалилися і втратили чіткість. Берлінґ зробив ковток.
- І що з нею зараз?
- Поки що тримають. - Знизав плечима Норріс. - У вежі. Під моїм наглядом, між іншим.
Він усміхнувся ширше, явно задоволений собою.
- Цікаво, правда?
Агент поволі кивнув.
- Дуже.
І все. Більше ніяких емоцій, лише коротке слово. Проте десь глибоко, хоч і майже непомітно, щось ворухнулося. Спогад - світлий, теплий і майже забутий. Її очі, сміх і руки, які колись тримали його так, ніби світ не міг їх роз’єднати. Брайан моргнув, і цього стало достатньо, щоб відсунути це від себе.
- Ти занадто серйозний. - Засміявся Міхаель. - Розслабся, це вже не наша проблема.
- Звісно. - Тихо відповів Берлінґ.
Музика раптом змінилася. Мелодія стала глибшою, ритмічнішою та наповненою якоюсь особливою напругою, що одразу привернула увагу всіх у залі.
- О, почалося. - Мовив чоловік, озираючись. - Подивимося на наших красунь.
Світло трохи приглушили, і в центрі зали з’явилися танцівниці імперії. Їхні рухи були плавними і майже гіпнотичними. Тканини суконь переливалися у світлі, підкреслюючи кожен поворот і кожен жест. І серед них... була вона. Аврора Ксав’є. Її поява не стала гучною, однак її неможливо було не помітити. Довге каштанове волосся м’яко спадало хвилями, вловлюючи світло й відблиски, а очі здавалися теплими й золотисто-зеленими, ніби світилися зсередини. Червона сукня, легка й водночас насичена деталями, облягала її фігуру, рухаючись разом із нею і підкреслюючи витонченість кожного кроку. Брайан  не відвів погляду. Навіть не намагався.
- Вона. - Тихо пробурмотів Норріс, але цього разу в його голосі з’явилося щось інше. Не просто захоплення, а щось глибше. Тінь того, що він ніколи не говорив уголос. Аврора рухалася легко і впевнено, ніби сцена належала тільки їй. Її посмішка виглядала м’якою, але водночас точною, розрахованою і здатною зачепити кожного, хто дивився. Коли танець закінчився, зал наповнився оплесками. Вона ледь нахилила голову, приймаючи їх, а потім поволі ковзнула поглядом по натовпу… І зупинилася на Брайані. Ледь помітна усмішка торкнулася її губ. Жінка підійшла до нього вже через кілька хвилин.
- Ти дивився надто уважно. - Кокетливо зауважила вона, зупинившись поруч.
- А ти танцювала надто добре. - Відповів Брайан, усміхаючись.
- Це комплімент?
- Це факт.
Аврора тихо засміялася.
- Мені подобається, коли ти такий.
- Який?
- Щирий.
Берлінґ нахилив голову.
- Я завжди щирий.
- Звісно. - Легко погодилася танцівниця, хоча в її очах промайнуло щось інше. Вона майде випадково ледь провела пальцями по його руці.
- Але сьогодні ти якийсь… інший. - Помітила жінка. - Замислений.
- Просто втомився. - Відмахнувся агент.
- Ти ніколи не втомлюєшся просто так. - Усміхнулася Аврора, уважно дивлячись на нього. Він не відповів одразу, і вона це помітила. Але не стала наполягати. Замість цього танцівниця нахилилася ближче, а її голос став тихішим і м’якшим.
- Залиш це на потім. - Прошепотіла жінка. - Сьогодні ніч для іншого.
Вона взяла його за руку, і він пішов за нею без вагань, бо кохав її. А Аврора… тільки усміхалася. Свято поволі розтікалося по залах, мов тепле вино, залишаючи після себе легке запаморочення й оманливе відчуття спокою. Світло сотень ламп відбивалося у дзеркальних поверхнях і блискучих тканинах та переломлювалося в коштовностях. Воно ковзало по обличчях, що сміялися, шепотілися і грали свої ролі. Музика змінювалася. Тепер вона стала легшою та грайливішою, з витонченими нотами, що ніби підштовхували гостей рухатися далі й не зупинятися. Брайан ішов поруч з Авророю повільно і не поспішаючи. Він дозволив їй вести їх серед натовпу, який розступався перед нею майже інстинктивно. Жінка сміялася та кидала короткі репліки знайомим. Потім торкалася чиєїсь руки і відповідала на уклін. У кожному її русі відчувалася легкість людини, яка чудово знала своє місце в цьому світі.