10 Розділ

    Ранкове повітря в лісі було холодним і вологим. Воно поволі стікало між стовбурами дерев, осідало на гілках і траві, мов прозорий пил, що не мав ваги, але відчувався на шкірі. Табір альянсу прокидався неохоче. Не було жодної метушні й  гучних голосів, лише тихі кроки, приглушені розмови й тріск сирих гілок у вогнищі. Дим піднімався вгору тонкою сірою стрічкою, розчиняючись у тумані, і здавалося, що навіть він не хоче залишати це місце. Тай стояла трохи осторонь, притискаючи до грудей невеликий згорток із речами. Дівчинка мовчки спостерігала за людьми, які ще зовсім недавно були легендами, а тепер виглядали виснаженими, зламаними і... звичайними. Саме це й лякало її найбільше.
- Ти привела новеньку? - Голос Кліффорда Фостера прозвучав різко, але без злості, швидше з втомою, яка просочувалася крізь слово. Він стояв біля вогнища, схрестивши руки на грудях, і дивився не на Тай, а на Наомі.
- Так. - Коротко відповіла жінка, навіть не намагаючись пом’якшити ситуацію.
- Наомі… - Чоловік повільно видихнув, ніби збирався з думками. - Я думав, що ти розумієш наше становище.
Тай відчула, як повітря стало густішим. Вона не рухалась, але кожне слово наче торкалося її.
Наомі зробила крок уперед, і її постава залишалася прямою, впевненою, хоча в очах промайнула тінь роздратування.
- А хіба в мене був вибір? - Спитала вона рівно.
Кліффорд мовчав кілька секунд. У цій тиші виявилося більше напруги, ніж у будь-якому крику.
- У нас немає їжі навіть для себе. - Нарешті сказав він. - Ми ледве тримаємося. Люди виснажені. Нас розшукують. Кожен зайвий крок - це ризик.
Чоловік нарешті перевів погляд на Тай. І цей погляд не був жорстоким, радше чесним.
- Вона ще дитина.
Це прозвучало не як звинувачення, а як вирок. Сицилія Норріс, що стояла поруч, тихо опустила очі. Принцеса не втручалася, але її пальці нервово стискали край плаща.
- Саме тому я не могла її залишити. - Відповіла "Стріла" тихіше, але твердо. - Ти б залишив?
Кліффорд не відповів одразу. Його погляд на мить змінився, щойно він уявив собі це. Не витримаши, чоловік відвернувся.
- Це не про те, що я б зробив. - Мовив нарешті. - Це про те, що ми можемо собі дозволити.
- А я кажу, що ми не можемо дозволити собі стати такими, як вони. - Різко відповіла жінка.
Ці слова зависли в повітрі. Алістер, який до цього мовчки стояв трохи далі, нарешті втрутився.
- Досить.
Голос командира був спокійним, але таким, що змушував слухати. Він підійшов ближче, і його погляд ковзнув по новенькій - уважний, навіть занадто уважний, ніби капітан бачив дещо більше, ніж інші.
- Вона залишиться. - Вирішив Алістер просто. Кліффорд стиснув щелепу, проте не заперечив.
- Але якщо вона залишиться. - Продовжив чоловік. - То працюватиме так само, як і всі. Без вийнятків.
Тай підняла голову.
- Я можу. - Тихо зачвила вона. Її голос лунав спокійно, та в ньому відчувалася дивна твердість, яка не зовсім пасувала дитині. Сицилія здивовано глянула на неї.
- Ти навіть не знаєш, що це означає. - М’яко сказала їй принцеса.
- Знаю. - Завірила донька купців, і в її очах на мить промайнула тінь чогось старшого за її вік. - Я не буду для вас тягарем.
Наомі коротко глянула на неї, і щось у цьому погляді змінилося. Алістер ледь помітно всміхнувся, ніби почув щось дуже важливе для себе.
- Побачимо. - Сказав він. Збори виявилися короткими. Ніхто не обговорював це довго. Не тому, що не було що сказати, а тому, що всі були занадто втомлені, щоб сперечатися. Рішення було прийнято, і життя пішло собі далі. В дорогу вони вирушили ще до того, як сонце піднялося високо. Ліс розступався перед ними вузькою стежкою, вкритою корінням і сухим листям. Гілки торкалися плечей, іноді чіплялися за одяг, ніби намагалися затримати. Тай ішла позаду, намагаючись не відставати. Кожен крок давався їй трохи важче, ніж дівчинка це показувала. Але вона не скаржилася, бо попереду неї йшла Наомі. Лучниця рухалася впевнено та майже безшумно, наче була частиною цього лісу.

- Не відставай. - Кинула жінка їй через плече.
- Я не відстаю. - Пробурмотіла донька купців. "Стріла" ледь усміхнулася.
- Побачимо.
День тягнувся довго. Іноді вони робили короткі зупинки, але не затримувалися надовго. Кожен звук змушував їх насторожитися. Кожна тінь здавалася підозрілою. Світ більше не був безпечним, і всі це знали. Під час тимчасових зупинок Тай завжди сиділа на землі й мовчки дивилася, як інші мовчки ділять їжу. Її порція була маленькою, але дівчинка навіть і не думала скаржитися. Натомість донька купців уважно слухала, спостерігала та запам’ятовувала все сказане. Вона бачила, як неймовірно змінилися члени альянсу. Багато хто схуд і став витривалішим. Наомі ж стала набагато вищою, її тіло вкрилося великою кількістю рубців та шрамів від боїв, а руки стали ще більш накачаними. Частина її правої руки тепер була відсутня, бо її заміняв механічний протез. Певно, лучниця втратила правицю під час якоїсь військової сутички. І загалом за останні сім років "Стріла" дуже сильно змінилася. Перед нею вже стояла не та юна й недосвідчена сімнадцятирічна дівчина. Тепер вона стала справжнім воїном. Алістер також значно змінився. Його погляд набув якоїсь певної твердості й холодного розуму. Світле волосся, яке колись стояло сторч, тепер приховував чорний шлем. Блакитний монокль чоловік замінив на ретро окуляри. І загалом, цей світ став іншим. Жорсткішим. І якщо Тай хоче вижити в ньому… їй доведеться стати сильнішою. Набагато сильнішою, ніж вона колись була. Коли повстанці знову рушили, сонце вже почало хилитися до заходу. Світло пробивалося крізь гілки, малюючи на землі довгі золоті смуги, які повільно рухалися разом із ними. Дівчинка підняла голову й на мить подивилася в небо. Десь там… серед цих кольорів і світла… знаходилося щось значно більше. Щось, що минула арканістка ще не розуміла. Але з часом вона обов’язково збагне цю таємницю. І тоді… цей світ зміниться знову.

                                            ***