9 Розділ

    Франкен-Кроут з’явився перед нею майже несподівано. Після довгого тижня дороги, що тягнулася крізь розпечені піски, кам’янисті уступи й сухі рівнини, це містечко виглядало майже нереально, ніби хтось випадково залишив його посеред безжальної пустки, забувши стерти. Воно не було великим чи розкішним, однак в його обрисах проглядалося щось живе, справжнє, щось, що відрізняло його від мертвого спокою навколишніх земель. Невисокі будинки з темного каменю тулилися один до одного, немов намагалися сховатися від вітру. Вузькі вулички петляли між ними, ведучи до центральної площі, де вже з самого ранку вирувало життя. Повітря було насичене запахами спецій, свіжого хліба, пилу і ще чогось невловимого. Чогось, що нагадувало про людей, про їхню боротьбу вижити навіть тут, на краю світу. Тай зупинила віз на околиці й деякий час просто сиділа, дивлячись на місто. Її очі повільно ковзали по дахах і людях, по строкатим клаптикам тканини, що майоріли над торговими рядами. У грудях одразу ж з’явилося дивне відчуття суміш обережності й тихого полегшення. Тут були люди, а це вже щось. Дівчинка обережно зістрибнула з воза, поправила старий одяг і, взявши невеликий мішечок із речами, рушила вперед. Її кроки лунали спокійно та тихо. Вона дивилася навколо так, ніби запам’ятовувала кожну деталь, кожен рух і кожен звук. Франкен-Кроут жив своїм життям.
На базарі виявилося людно. Торговці голосно вигукували, запрошуючи покупців. Діти бігали між рядами, хтось сперечався, хтось сміявся, а хтось мовчки рахував монети, стискаючи їх у долонях. І водночас серед усього цього відчувалася напруга. Тай помітила це одразу.
Занадто багато поглядів, що ковзали убік. Дівчинка поволі рушила між рядами, розглядаючи товари. Сухофрукти, тканини, глечики з водою, дрібні прикраси - усе виглядало звичайним, але вона не поспішала це купувати. Спершу треба було зрозуміти, де вона опинилася.
- Дівчинко, хочеш фініків? - Пролунав поруч грубий, але не злий голос. Тай повернула голову. Старий торговець усміхнувся, показуючи пожовклі зуби.
- Солодкі, як сам цукор.
Донька купців на мить замислилася, а потім обережно підійшла.
- Скільки вони коштують? - Тихо запитала.
- Для тебе - небагато. - Відповів він, уважно її розглядаючи. - Подорожуєш сама?
Дівчинка кивнула, не вдаючись у подробиці.
Чоловік ще раз подивився на неї, але нічого більше не запитав. Лише насипав у невеликий мішечок трохи фруктів і простягнув їй.
- Обережніше тут. - Додав вже тихіше. - Останнім часом тут вештається багато розбійників.
Вона мовчки кивнула й рушила далі. Після кількох годин серед натовпу Тай відчула втому. Не стільки фізичну, скільки внутрішню від постійної настороженості та необхідності слідкувати за кожним рухом і кожним словом. Мала купила трохи їжі, заховала її в мішечок і вирішила відійти від центральної площі, щоб знайти тихіше місце. Вузький провулок між будинками здався їй саме таким. Тут було значно тихіше. Сонячне світло ледь пробивалося крізь щільно зведені стіни, залишаючи на землі нерівні плями світла й тіні. Каміння під ногами було теплим, а повітря застиглим, наче час тут ішов повільніше. Вона зробила кілька кроків уперед та зупинилася. Щось змінилося. Тай не одразу зрозуміла що, але відчуття небезпеки прийшло раніше за думку. Інстинктивне й гостре, воно пройшлося холодом уздовж спини, змусивши її напружитися.
- Куди це ти так поспішаєш, мала? - Голос ззаду прозвучав ліниво і майже насмішкувато. Тай швидко обернулася. З тіні вийшли двоє, а згодом іще один. Вони рухалися неспішно й впевнено, ніби вже знали, чим усе закінчиться. Їхній одяг був потертий, обличчя втомлені від спеки, але в очах світилася та сама хижа цікавість, що не залишала ніяких сумнівів у намірах.
- Загубилася? - Запитав один із них, підходячи ближче. Дівчинка мовчала. Її пальці ледь помітно стиснулися.
- Тут небезпечні місця. - Продовжив інший. - Особливо для таких, як ти.

- Віддавай, що маєш. - Різко кинув третій. - І, може, підеш цілою.
Вона зробила ще один крок назад, але позаду неї постала стіна. Донька купців потрапила у пастку. Серце почало битися швидше, але в її погляді не було паніки, лише холоднп й напружена концентрація.
- Але в мене нічого немає. - Розвела руками вона.
- Тоді що ж у тебе в торбинці? - Єхидно усміхнувся перший. Він потягнувся до неї. І в ту ж мить усе змінилося. Рука чоловіка раптом різко відхилилася вбік, ніби її просто зірвали з курсу. Розбійник навіть не одразу зрозумів, що сталося. А потім сухе повітря різко прорізало вістря золотої стріли. Воно рухалося дуже швидко, але точно. Він зігнувся, хапаючи повітря, і тільки тоді Тай побачила її. Наомі. Жінка стояла між ними, спокійна і зосереджена, ніби була тут від самого початку. Її рухи виглялали стриманими та економними, та в них відчувалася сила, яка не потребувала зайвих доказів.
- Серйозно? - Голосно сказала лучниця, переводячи погляд з одного нападника на іншого. - Троє на одну дитину?
- Не лізь туди, куди тебе не просять. - Прошипів один із розбійників, намагаючись повернути свою самовпевненість. Наомі ледь помітно нахилила голову.
- А якщо хочу?
Тиша зависла в повітрі на коротку, але дуже напружену мить. Потім перший чоловік кинувся вперед. Жінка зрушила з місця так плавно, що це більше нагадувало течію води, ніж бій. Вона відступила на півкроку, ухилилася, перехопила його руку й різко вивернула. Грабіжник скрикнув, втрачаючи рівновагу. Другий спробував обійти її збоку, але Наомі вже рухалася. Короткий поворот, удар у корпус, і він відлетів до стіни, важко дихаючи. Третій завмер. Його впевненість зникла так само швидко, як і з’явилася. Лучниця зробила крок уперед.
- Ідіть геть. - Спокійно сказала вона. Чоловік нічого не відповів, просто відступивши. Так само зробив ще один. І, зрештою, всі троє зникли в тіні провулку, залишивши після себе лише важке дихання й тишу. Наомі ще кілька секунд стояла нерухомо, немов прислухаючись, а тоді рвучко повернулася до Тай. Її погляд був уважним та оцінюючим.
- Ти завжди ходиш такими місцями сама? - Запитала жінка. Тай ковтнула.
- Не завжди.
- Тоді це просто був дуже невдалий день.
У її голосі не прозвучало насмішки, лишень сухий факт. Донька купців опустила очі, але швидко знову підняла їх.
- Дякую.
Лучниця злегка знизала плечима.
- Не варто.
Вона вже збиралася піти, однак щось змусило її затриматися. Погляд знову ковзнув по дівчинці, на цей раз трохи довше, ніж зазвичай.
- Ти не виглядаєш наляканою. - Помітила Наомі.
- Я була. - Відповіла Тай. - Просто… не показувала цього.
Жінка злегка помітно примружилася.
- Цікаво.
Між ними знову запала коротка тиша.
- Як тебе звати? - Спитала лучниця.
- Тай.
- І що ти робиш тут у Франкен-Кроуті, Тай?
Донька купців на секунду замовкла. А потім сказала:
- Шукаю, чого б ще купити собі.
Наомі уважно дивилася на неї.
- Це не місце для пошуків.
- Я вже зрозуміла.
Ледь помітна усмішка торкнулася куточка губ жінки.
- І що, знайшла?
Дівчинка похитала головою.
- Поки що нічого, окрім сухофруктів.
Вона зробила крок ближче.
- Але… Можеш узяти мене з собою? - Крадькома запитала. - Куди б ти не йшла.
Погляд жінки став жорсткішим.
- Ти навіть не знаєш, хто я.
- Я знаю достатньо.
- І що саме?
Тай затримала подих.
- Ти ніколи не залишаєш тих, кого можна врятувати.
Ці слова прозвучали тихо, але впевнено. Лучниця завмерла. Щось у них здалося їй… знайомим. Проте вона не змогла одразу зрозуміти що. Наомі відвела погляд, ніби намагаючись позбутися цього відчуття.
- Чому я маю тобі допомагати?
Дівчинка підняла очі. У них було щось більше, ніж дитяча наївність, щось значно глибше.
- Бо я можу бути корисною. - Мовила донька купців тихо, проте твердо. - Я швидко вчуся. І… я не зламаюся.
Ці слова зависли між ними. Жінка злегка насупилася.
- Усі так кажуть. - Сухо відповіла вона.