8 Розділ

    Альдівія більше не виглядала так, як колись. Вона стала тихішою, але не спокійною. У цій тиші відчувалася напруга, що повільно стискала повітря, мов невидимі лещата. Вулиці міст ще жили своїм життям, базари наповнювалися голосами торговців, а каравани, як і раніше, перетинали дороги, проте за всім цим ховалася одна проста істина: кожен крок, кожен подих і кожен шепіт могли стати останніми, якщо вони привернуть не ту увагу. Темний імператор досі не забув. Він не повірив у її кінець. Глибоко в своїй холодній, обережній свідомості він знав - така сила, як у Вейн, не зникає безслідно. Вона змінюється, стискається, ховається… але не зникає. І якщо існує хоч найменший шанс, що вона повернеться, то правитель знищить його ще до того, як той стане загрозою. Саме тому магія в імперії стала злочином, хоча й неповністю. Імператор був занадто розумний, щоб відмовитися від неї цілком. Він залишив людям крихти: прості побутові закляття, слабкі іскри, які не могли завдати шкоди. Достатньо, щоб світ не занурився в хаос… але недостатньо, щоб хтось піднявся проти нього.
Справжня сила тепер стала забороненою і за неї платили життям. На центральних площах міст все частіше з’являлися дерев’яні помости, створені не для видовища, а для страху. На одному з таких помостів, під важким сірим небом, стояв зв’язаний чоловік. Його одяг був розірваний, волосся скуйовджене, проте погляд залишався прямим, незважаючи на натовп, що зібрався довкола.
- Йому приписують використання забороненої магії. - Холодно промовив імператорський офіцер, голос якого луною прокотився площею. - Перевищення дозволеного рівня енергії. Підозра у прихованому потенціалі. Натовп мовчав. Люди не дивилися в очі одне одному. Вони дивилися на поміст.
- За наказом Його Величності… - Продовжив офіцер. - Підозрюваний підлягає негайній страті.
Чоловік на мить заплющив очі. На його обличчі більше не було жодних емоцій, тільки втома віл хаосу, що відбувався довкола.
- Вона повернеться. - Тихо сказав він, майже нечутно. І цього виявилося достатньо. Короткий магічний спалах освітив площу. І коли світло згасло, на помості вже нікого не було, лише одна порожнеча й черговий привід боятися. Такі сцени повторювалися знову і знову. Магів ловили, перевіряли й знищували. І ніхто вже не знав, хто наступний.
А тим часом там, де колись стояли величні палаци й сяяли вежі, тепер панувала інша реальність. Альянс занепав. Ті, хто колись сидів за круглими столами й вирішував долю королівств, тепер ховалися в лісах, серед сирості, тіней і постійного страху. Багато хто зрадив. Багато хто зник. Залишилися лише ті, хто не зміг або не захотів відступити, і саме вони виживали тепер, як могли. Ліс, де вони ховалися, був дуже густим і старим. Він ховав у собі їхній притулок, ніби не хотів відпускати. Серед переплетених коренів і високих дерев, де сонячне світло пробивалося лише тонкими променями, стояло кілька невеликих дерев’яних укриттів. Вони виглядали непомітно і майже зливалися з природою, але саме тут тепер жила та частина Альянсу, яка ще не здалася. Повітря пахло вогкістю, димом і травами. Десь тихо тріщало вогнище.
- У нас залишилося ще на три дні. - Сказала Сицилія Норріс, стоячи біля невеликого столу, на якому були розкладені мішечки з крупами. Її голос прозвучав стримано, проте в ньому відчувалася неабияка втома. - Якщо не економити, то на два.
- Значить, будемо економити. - Спокійно відповів Кліффорд Фостер, сидячи поруч і переглядаючи старі записи. Тепер він виглядав старішим, ніж раніше. Не тілом, а поглядом.
- Ми й так уже на межі. - Тихо додала принцеса. - Люди починають слабшати.
- Люди почнуть вмирати, якщо ми нічого не зробимо. - Сухо відгукнувся голос з тіні. Алістер стояв трохи осторонь, спертий плечем об стіну. Його постава залишалася спокійною, але очі уважно спостерігали за кожним рухом у кімнаті.

- Ми не можемо виходити в міста так часто. - Заперечила Сицилія. - Там усюди оголошення. Наші обличчя вже знають.
- Не всі. - Зауважив Алістер. Його погляд мимоволі ковзнув у бік Наомі Янг. Жінка сиділа біля вогнища, загорнувшись у плащ, і мовчки точила ніж. Метал тихо скреготів об камінь, створюючи рівний та заспокійливий звук.
- Є ті, кого ще не шукають так ретельно. - Продовжив він.
Наомі підняла очі.
- Ти про мене? - Коротко запитала вона.
- Так, я про тебе, "Стріла." - Мовив командир, ледь помітно усміхнувшись. Кліффорд зітхнув.
- Це ризик.
- Усе, що ми робимо - це ризик. - Відповів чоловік. - Але без цього ми просто дочекаємося кінця.
У приміщенні запала тиша. Ліс за стінами шумів, ніби підслуховував їхню розмову.
- І що ж ти пропонуєш? - Нарешті запитала в нього Наомі, підводячись. Алістер зробив крок уперед.
- Ти підеш у Франкен-Кроут.
Жінка різко підняла голову.
- Ти жартуєш? Це місто під контролем імперії.
- Саме тому, - сказав він. - Там найбільший рух. Найбільше людей. І найбільше можливостей загубитися серед натовпу.
- І найбільше агентів. - Задумливо додала вона.
- Так, - погодився командир. - Але нам потрібні припаси й інформація.
Юнак подивився прямо на "Стрілу."
- Ти просто мусиш піти.
Наомі відповіла не одразу. Жінка відвела погляд убік, ніби зважуючи щось у собі.
- Чому саме я?
- Бо ти вмієш виживати там, де інші ламаються. А ще тому що ти ще не втратила себе.
Ці слова зависли в повітрі. Кліффорд швидко кивнув. Сицилія стиснула губи, але нічого не сказала. "Стріла" зітхнула.
- Добре. - Коротко кинула вона.
Алістер подав їй невеликий мішечок.
- Тут усе, що ми можемо дати. Обмінюй обережно та не затримуйся.
- Я знаю, як працюють базари. - Трохи різкіше, ніж хотіла, відповіла Наомі. Він лише кивнув.
- Я знаю, що ти знаєш.
Дівчина накинула плащ, поправила ремінь із ножем і на мить зупинилася біля виходу.
Її погляд ковзнув по кімнаті, по людях і по цьому тимчасовому дому, який тримався на межі.
- Я повернуся. - Рішуче мовила "Стріла."
- Ми чекатимемо. - Відповіла Сицилія. Наомі вийшла. Ліс одразу поглинув її, закривши за нею шлях. І тільки вітер ще довго колихав гілки, ніби запам’ятовуючи її швидкі кроки.