6 Розділ

    Сонце вже почало хилитися до обрію, коли загін імператорських воїнів наблизився до скелястого виступу, де стояв покинутий віз. Вони рухалися обережно. Не тому, що боялися. А тому, що звикли не залишати місця для помилок. Пісок під ногами приглушував кроки, а важкі плащі темного кольору майже зливалися з тінями, які лягали між кам’яними брилами. На їхніх обладунках ледве помітно відблискувало світло, але навіть воно було приглушене. Ніщо не мало видавати їхньої присутності завчасно. Попереду йшов старший загону. Високий, з рівною поставою, він не поспішав, але кожен його крок був впевнений, точний та відміряний. Його рука лежала на руків’ї меча, але не стискала його, бо поки що не було потреби. Позаду нього крокував молодший воїн, трохи нервовіший, час від часу кидаючи погляд на віз попереду.
- Це вони? - Запитав юнак, нахиляючись ближче. Старший навіть не одразу відповів. Його погляд ковзнув по слідах у піску, по колесах, по натягнутій тканині, що закривала вхід.
- Купці. - Нарешті промовив командир спокійно. - У них пересувний віз і стандартна конструкція. Сліди свіжі. Схоже, що вони зупинилися тут нещодавно.
- Але… - Молодший трохи вагався. - Вони ж не виглядають небезпечними.
Чоловік ледь помітно усміхнувся.
- Вони й не повинні виглядати небезпечними.
Він зупинився, трохи нахилившись, і провів рукою по піску, ніби перевіряючи щось, відоме лише йому.
- Найчастіше саме такі і є найзручнішими для перевезення забороненого. - Додав старший. - Маленькі, непомітні, без зайвих питань.
- Але ж… - Молодший знову озирнувся на віз. - Тут навіть охорони немає.
- Саме тому, - холодно відповів командир. - Вони впевнені, що ніхто не зверне на них уваги.
Позаду почувся ще один голос:
- За даними, вони рухалися з півночі. Мали зупинки біля двох міст. У кожному з них - торгували.
- Легально? - Коротко запитав чоловік.
- Частково.
Старший випрямився.
- Частково - означає незаконно.
На мить запала тиша. Вітер пройшовся між скелями, піднявши трохи піску. Молодший воїн знову подивився на віз.
- А якщо вони просто… намагаються вижити? - Тихо спитав він.
Командир повільно повернув до нього голову. Його погляд був спокійний, але крижаний.
- Усі намагаються вижити. Але не всі з них порушують закон.
- Це ж просто торгівля…
- Це порушення указу імператора. - Перебив його чоловік. - А значить - злочин.
Його голос не підвищився, однак став твердішим.
- Якщо кожен почне вирішувати, які закони виконувати, а які ні - імперія розвалиться.
Юнак опустив погляд. Він не став сперечатися більше.
- До того ж, - додав старший трохи тихіше. - Ми ще не знаємо, що саме вони перевозять.
Це вже прозвучало як остаточна крапка. Чоловік зробив крок уперед.
- Готуйтеся.
Воїни миттєво зібралися. Руки лягли на зброю. Рухи стали чіткішими і точнішими.
- Заходимо тихо. Без зайвого шуму. - Коротко наказав старший. - Якщо чинитимуть опір - зв’язати. Якщо ні - теж зв’язати.
Ледь помітна усмішка промайнула на його губах.
- І пам’ятайте, ми не грабіжники. Ми - закон.
Всередині воза було темно і задушливо. Мати лежала, повернувшись набік, а її подих був важким, нерівним. Час від часу вона тихо стогнала, навіть не усвідомлюючи цього. Батько лежав ближче до входу, дивлячись у напівтемряву перед собою, але не бачачи нічого конкретного. Він уже давно не намагався підвестися. Сили залишали його поступово, проте невідворотно.
- Вона… довго не повертається… - Прошепотіла жінка, не відкриваючи очей.
Батько поволі повернув голову в її бік.
- Вона… впорається… - Відповів він, хоча голос звучав слабко.
- Вона ще… дитина…
Ці слова зависли в повітрі, важкі та болючі.
Чоловік на мить заплющив очі.
- Тай… сильніша, ніж здається…
Зовні почувся ледь чутний звук, такий, ніби зрушився камінь або пролунав чийсь крок. Батько напружився. Його пальці трохи стиснули тканину під собою.
- Ти чула?.. - Насторожено запитав він. Матір не встигла відповісти. Тканина, що закривала вхід, різко відсунулася. Світло вдарило всередину. І разом із ним - високі та темні тіні. Чоловік різко спробував піднятися, але тіло його не послухалося. Купець лише трохи підвівся на ліктях, дивлячись на силуети перед собою.

- Хто… ви… - Хрипко вимовив він.
Старший воїн ступив уперед. Його обличчя залишалося спокійним.
- Імператорська служба. - Рівно відповів командир. - Ви підозрюєтеся у незаконній торгівлі.
Жінка різко підвелася настільки, наскільки змогла.
- Що?.. - Її голос зірвався. - Ми нічого не…
- Перепродаж товарів без дозволу. - Перебив її солдат імперії. - Порушення указу.
- Але ми просто…
- Ви будете допитані. - Холодно завершив він. Двоє воїнів увійшли всередину. Їхні рухи були швидкі й чіткі. Вони стрімко схопили батька під руки, піднімаючи його, незважаючи на його стан. Чоловік скривився від болю.
- Зачекайте… - Прохрипів купець. - Ми… хворі…
- Це не звільняє вас від відповідальності. - Спокійно відповів старший.
Мати різко схопилася за край воза.
- Ні! - Її голос став гучнішим і відчайдушнішим. - Зачекайте! У нас є дитина!
Воїни на мить зупинилися. Командир подивився на неї уважніше.
- Де вона?
- Вона… - Жінка задихнулася. - Вона пішла по воду… вона ще не повернулася…
Ці слова на коротку мить повисли в повітрі. Цього виявилося достатньо, щоб серце стиснулося.
- Значить, повернеться і нікого не знайде. - Холодно сказав один із солдатів імперії.
Матір різко похитала головою.
- Ні, будь ласка… вона одна… вона не виживе…
Вона намагалася підвестися, але сили зрадили її, тому жінка ледь не впала. Один із чоловіків схопив її, утримуючи.
- Вона дитина! - Мати зірвалая на крик. - Вона ще маленька! Ви не можете просто…
- Ми можемо. - Різко відповів старший. Його погляд залишався незмінним і непроникним. - Закон не робить винятків.
Батько спробував вирватися. Проте марно.
- Будь ласка… - Промовив він. - Хоча б… залиште когось…
Ніхто не відповів. Його руки вже зв’язували грубо та швидко. Жінка ще раз спробувала вирватися.
- Вона повернеться! - Кричала вона. - Вона буде шукати нас!
Але її слова губилися і розчинялися в сухому повітрі, наче їх ніхто й не чув. Воїни вивели їх із воза. Сонце вже майже торкалося горизонту, кидаючи довгі тіні на пісок. Вітер піднявся трохи сильніше, ніби намагався стерти сліди того, що щойно сталося.
Мати ще озиралася і шукала поглядом фігуру доньки так, ніби й справді могла побачити Тай серед цього безкраю.
- Тай!.. - Крикнула жінка востаннє, але у відповідь їй була лише тиша. Віз залишився стояти сам, порожній і ерухомий. І лише легкий вітер колихав тканину при вході, немов нагадуючи про те, що тут хтось був і що хтось сюди ще повернеться.