5 Розділ

    Ранок прийшов тихо. Не було різкого світанку чи яскравого спалаху світла, ллише повільне просочування тепла крізь холодну ніч, коли небо поступово світлішало, а пісок із сірого ставав золотистим. Скелі, серед яких зупинився їхній віз, ще тримали в собі нічну прохолоду, але вже починали нагріватися, приймаючи на себе перші промені сонця. Тай прокинулася раніше за всіх. Не тому, що виспалася. А тому, що її розбудили тихі й уривчасті звуки. Дівчинка одразу піднялася, різко, але без зайвого шуму, і прислухалася. З воза долинуло приглушене стогнання. Потім ще одне слабке, ніби вирване крізь втому. Серце в грудях болісно стиснулося. Вона швидко підійшла ближче й відсунула тканину, що закривала вхід. Всередині виявилося задушливо.
Повітря стояло важке, гаряче та наповнене запахом поту й ліків, які вони намагалися економити, але вже майже не мала. Так тривало вже кілька днів поспіль. Батько лежав ближче до виходу, на грубій тканині, яка слугувала постіллю. Його обличчя було неприродно блідим, а губи пересохлими. Мати лежала трохи далі, повернувшись набік, і тихо дихала, але кожен її вдих був нерівний, ніби їй бракувало повітря.
- Мамо… - Тихо покликала її донька, підходячи ближче. Жінка ледве розплющила очі.
Погляд виглядав затуманеним, наче вона довго не могла зрозуміти, де знаходиться.
- Тай?.. - Прошепотіла матір.
— Я тут. - Швидко відповіла Тай, сідаючи поруч і обережно торкаючись її руки. Шкіра виявилася гарячою. Надто гарячою.
- Тобі… краще? - Запитала дівчинка, хоча відповідь була очевидною. Жінка слабко похитала головою.
- Це… просто жар… - Ледве чутно промовила вона, намагаючись усміхнутися. - Минеться…
Але ця усмішка була крихкою й несправжньою. З іншого боку воза почувся тихий кашель. Тай обернулася. Батько вже дивився на неї, однак його погляд здавався важким, ніби навіть це зусилля давалося йому непросто.
- Ти… не спала? - Хрипко поцікавився він.
- Спала, - швидко збрехала донька. - Просто прокинулася рано.
Чоловік важко кивнув, але не став сперечатися. Його рука трохи піднялася, бо батько хотів дотягнутися до неї, проте сил не вистачило. Тай сама нахилилася ближче й взяла його долоню в свою. Вона була гаряча й суха.
- Тобі треба пити. - Тихо зауважила вона.
Тато на мить заплющив очі.
- Вода… закінчується… - Прошепотів насилу.
Дівчинка опустила погляд. Вона знала, бо кожен ковток вони рахували. Кожну краплю берегли. Але цього виявилося недостатньо.
- Я знайду ще. - Рішуче сказала Тай, і в її голосі прозвучала впевненість, якої вона сама від себе не очікувала. Батько знову відкрив очі.
- Ні… - Ледве чутно відповів він. - Це небезпечно… ти ще…
Чоловік не договорив. Слова розчинилися в кашлі. Донька стиснула його руку трохи сильніше.
- Я впораюся. - Мовила вже твердіше. - Я знаю, де шукати.
Це була не зовсім правда. Але дівчинка знала одне - залишатися тут і чекати було ще небезпечніше. Мати тихо застогнала.
Тай швидко підвелася й узяла невеликий глиняний глечик, у якому залишалося зовсім трохи води. Потім обережно піднесла його до губ матері.
- Пий потроху. - Прошепотіла вона.
Жінка зробила перший ковток, а далі ще один. Відвернулася, ніби навіть це було для неї важко. Донька поставила глечик убік і кілька секунд просто стояла, дивлячись на них обох. Дівчинка ніколи не відчувала такої… тиші. Не зовні, а всередині, наче щось у ній раптом стало старшим і відповідальнішим. Воно вже не дозволяло їй бути просто дитиною. День тягнувся довго. Сонце піднялося високо, і скелі почали розжарюватися, ніби накопичували в собі весь жар пустелі. Повітря стало густим і важким, дихати було складніше, ніж зазвичай. Тай не сиділа ні хвилини. Вона переносила речі, перевіряла вузли, намагалася знайти щось, що ще могло знадобитися. Дівчинка змочувала тканину водою й обережно прикладала її до чола матері, потім до батька. Тай намагалася змусити їх пити, навіть коли вони відверталися. 

- Треба… ще трохи… - Наполягала донька твердо.
- Не витрачай… - Слабко відповідав тато.
- Це не витрати. - Вперто казала вона. - Це лікування.
Іноді Тай виходила назовні, щоб вдихнути трохи повітря. І кожного разу дивилася в бік пустелі. Там, де горизонт тремтів від спеки. Там, де, можливо, була вода. Або її не було. Згодом дівчинка стискала губи і поверталася назад. Ближче до вечора вона вже не сумнівалася: чекати більше не можна. Сонце почало опускатися, і спека трохи відступила, але разом із нею прийшло інше - холодне усвідомлення часу, що спливає. Дівчинка стояла біля краю скель. Поруч лежав складений планер - простий, але надійний, зроблений із легкої деревини й натягнутої тканини. Батько вчив її користуватися ним ще раніше, більше як інструментом для гри, ніж як для необхідності. Тепер це стало єдиним шансом. Вона провела рукою по тканині, перевіряючи натяг. Пальці трохи тремтіли. Але не від страху, а від відповідальності. Позаду почувся слабкий голос:
- Тай…
Донька різко обернулася. Мати стояла біля воза, тримаючись за край, щоб не впасти.
- Мамо! - Тай одразу підбігла до неї. - Тобі не можна вставати!
- Ти… підеш… - Прошепотіла жінка, дивлячись на планер.
Це було не питання. Дівчинка на мить опустила очі. А потім кивнула.
- Я швидко. - Мовила вона тихо. - Я знайду воду і повернуся.
Матір дивилася на неї довго. У її погляді було все: страх, біль, гордість. І ще щось. Довіра. Жінка обережно торкнулася щоки Тай.
- Тільки… повернися. - Прошепотіла вона.
- Повернуся. - Відповіла донька, і цього разу це було не просто обіцянкою. Це стало рішенням. Тай підійшла до краю скелі. Вітер піднявся трохи сильніше, обережно торкаючись тканини планера, ніби перевіряючи її на міцність. Дівчинка зробила глибокий вдих та озирнулася востаннє.
Позаду розташувалися віз, скелі й силуети батьків. Тай зробила крок. Повітря підхопило її одразу. Планер розкрився над головою, натягнувся, і тіло легко відірвалося від землі. На мить серце підскочило до горла, але вже за секунду рух став рівним, плавним.
Вона летіла. Над скелями, над піском, над гарячим і тремтливим повітрям.
Вітер ковзав під крилами, тримав її, направляв. Тай міцніше стиснула руків’я, вирівнюючи рух, намагаючись згадати все, чого її вчив батько. Не поспішати, слухати повітря, довіряти руху. Її погляд ковзав униз. Десь там, серед каміння, могли бути западини, де збирається волога. Можливо - старі русла річок. Можливо - щось ще. Сонце повільно хилилося до заходу, фарбуючи пустелю в теплі, мідні кольори. І серед цього безкраю маленька дівчинка летіла вперед. Зовсім крихітна на фоні цих величезних скель, але не слабка. І десь глибоко всередині вона відчувала: цей політ змінить усе.