2 Розділ

    Минуло сім років. Сім довгих, важких років відтоді, як світ зламався. Альдівія більше не була тією землею, що колись сяяла магією, світлом і надією. Колись її міста співали у камені, у вітрі, у голосах людей. Тепер же вони мовчали. І це мовчання стало страшнішим за будь-який крик. Над світом панував імператор. Його влада не просто поширилася, вона вросла у кожен камінь, у кожен подих, у кожну тінь. Вона була всюди. У поглядах вартових, у шепоті перехожих й у страху, який люди ховали глибоко в серцях, боячись навіть подумати зайве. Зло більше не ховалося.
Воно сиділо на тронах. Величні палаци, які колись належали королям і магам, тепер стали оселями тих, хто вмів лише руйнувати. Темні прапори майоріли над баштами, а замість музики у залах лунали холодні накази та сухий сміх тих, хто забув, що таке милосердя. Добро ж… не зникло. Але воно стало тихим, схованим і зламаним. Ті, хто колись носив корони, тепер ховалися у сирих лісах, де сонце ледве пробивалося крізь густе гілля. Їхні руки більше не тримали скіпетрів - лише стару зброю, затерті плащі й крихти надії. Вони жили серед моху, туману й постійного страху, що наступної ночі їх можуть знайти. Альянс більше не був силою. Він став тінню. Зраджений, розбитий і розсіяний. Багато хто з його колишніх членів обрав інший шлях. Хтось із відчаю, хтось із жадоби, а хтось просто щоб вижити. Ці люди перейшли на бік імператора, вдягнули його кольори і навчилися дивитися на світ його очима. Залишилися лише найвірніші. Ті, хто не зміг зрадити навіть тоді, коли світ розвалювався під ногами. Вони об’єдналися з повстанцями у невелику група, виснажену, але ще живу. Їхнім лідером став Алістер - той самий, якого колись називали Словником. Тепер його знання були не просто силою. Вони стали зброєю. Юнак добре знав, як вижити в цьому новому світі й вчив цьому інших. Та навіть він не міг повернути те, що було втрачено. Бо світ змінився значно глибше, ніж здавалось. Портали відкрилися, і вже більше не закривалися. З небес, із глибин, з інших реальностей щось почало проникати в Альдівію. Спочатку це були лише поодинокі істоти, дивні, чужі й майже невловимі. Але з часом їх ставало тільки більше. І вони залишилися. Тепер у містах можна було побачити створінь, яких раніше описували лише у стародавніх книгах. Тіні з рідким тілом, що текли по стінах. Високі істоти з прозорою шкірою, крізь яку виднілося слабке світіння. Тварини, що говорили людськими голосами, і людей, у чиїх очах не проглядалося нічого людського. Кожне місто змінилося.
Десь нові мешканці витіснили людей повністю. Десь - співіснували, але це співіснування виглядало крихким, напруженим і наповненим недовірою. А десь… люди просто зникли, ніби їх ніколи й не було. Світ став чужим навіть для тих, хто в ньому народився. І серед усього цього хаосу ім’я Вейн Аллен повільно зникало. Колись воно звучало як символ, як виклик і як надія. Тепер же - як спотворена легенда.
Хтось казав, що вона була зрадницею. Інші думали, що божевільною, яка сама ж і знищила все. Дехто вірив, що вона служила темним силам задовго до своєї смерті. І тільки одиниці пам’ятали правду. Але навіть вони мовчали, бо правда більше нічого не змінювала. Час повільно та невблаганно стирав її ім’я, і разом із ним зникала пам’ять про ту, ким вона була насправді. Ніхто не знав, що її історія не закінчилася. Душа, яка колись палала вогнем, не згасла. Вона просто… чекала у зовсім іншому тілі. У зовсім іншому житті, десь далеко від тронів, війн і старих легенд, під гарячим південним сонцем, жила маленька дівчинка з темною шкірою, карими очима і тихим, уважним поглядом. Її звали Тай. Вона ще не знала, ким була. А світ навіть не здогадувався, ким вона стане. Але імператор... Імператор відчував. Він не вірив у випадковості. Він ніколи у це не вірив. Ще задовго до перемоги правитель навчився одній простій істині: будь-яка сила залишає слід. Будь-яка подія має причину. А будь-який ворог, навіть мертвий, може повернутися, якщо йому дозволити. І саме тому імператор не святкував перемогу. Не до кінця. У той день, коли Вейн Аллен впала на холодну підлогу палацу, а її кров стала останнім штрихом у відкритті порталу, чоловік не відчув полегшення, а лише коротку й гостру тишу… перед думкою. Це все занадто просто й занадто швидко. Так не закінчуються історії тих, хто здатен кинути виклик цілому світові. Він бачив подібне раніше, у хроніках, у легендах, у забутих рукописах, які читав ще до сходження на трон. Там завжди було одне й те саме - сильні душі не зникають. Вони повертаються. Іноді - в іншому тілі. Іноді - в іншому часі. Іноді - тоді, коли цього ніхто не чекає. Саме ця думка не давала йому спокою.

Вона не кричала й не різала, а повільно роз’їдала душу, як іржа і тінь, що не зникає навіть на світлі.
- Вона не могла просто зникнути. - Сказав правитель якось, стоячи біля високого вікна, за яким клубочився сірий туман. - Такі, як вона… не зникають.
Його радники мовчали, бо не знали, що відповісти. Вони боялися сказати щось зайве. Однак імператор не дивився на них. Його погляд був спрямований кудись далеко, за межі палацу, за межі світу, ніби він намагався побачити щось, що ще не сталося.
- Вона повернеться. - Тихо додав він. - Питання лише в тому… коли.
Саме після цього все й змінилося. Спершу непомітно, крізь нові укази, перевірки та правила. Магія більше не була вільною. Вона стала контрольованою.
Кожен, хто володів нею, мусив зареєструватися, пройти перевірку і довести, що його сила - не загроза й не виходить за межі дозволеного. Але як довести те, що не має меж? Як виміряти потенціал? Як визначити, хто небезпечний, а хто - ні?
Імператор вирішив це просто. Краще знищити зайвого… ніж пропустити потрібного.
Так почалися страти. Вони не були хаотичними або імпульсивними. Навпаки, вони виглядали холодно спланованими і показовими. Міські площі перетворилися на сцени. Кам’яні платформи - на вівтарі страху. Людей зганяли дивитися не силою, а потребою, бо всі хотіли знати, кого заберуть сьогодні й чи не стануть наступними вони самі.
Одного ранку, коли небо було затягнуте важкими хмарами, на площу вивели чоловіка. Він не виглядав небезпечним, зовсім ні. На перший погляд, це був звичайний ремісник. У нього була на скронях, втомлені очі й тремтячі руки. Його провина виявилася простою. Він створив закляття, яке могло лікувати швидше, ніж дозволялося. Цього виявилося достатньо. Його поставили на коліна. Натовп мовчав. Ніхто не кричав і ніхто не благав, бо всі вже знали - це нічого не змінить.
- Магія, яка виходить за межі дозволеного, - голос оголосника лунав чітко і холодно. - Є загрозою для стабільності імперії.
Ремісник підвів очі й у них не було злості, лише звичайне нерозуміння.
- Я лише хотів допомагати… - Прошепотів селянин. Його слова розчинилися в повітрі, наче їх і не було. Тоді правитель не був присутній, бо йому це було не потрібно. Він знав, що все відбудеться саме так, як треба, без помилок і без сумнівів. Коли вирок виконали, небо навіть не змінилося. Світ прийняв це так само спокійно, як і все інше. І саме це здавалося найстрашнішим. Бо страх більше не був вибухом. Він став нормою. З того дня страти перетворилися на частину життя. Покарання зробилося регулярним і очікуваним. І кожного разу Темний Імператор отримував звіти, імена й рівень сили. Злий правитель вивчав їх, запам’ятовував, порівнював та шукав не просто сильних, а ту саму. Потрібну. Іноді він затримувався на деталях. Тоді його пальці повільно ковзали по пергаменту, зупиняючись на рядках, які інші вважали незначними.
- Це не вона… - Тихо казав імператор сам до себе. - Ще не вона.
Але одного дня… Все зміниться. Чоловік був у цьому впевнений, і саме тому страх у світі зростав не через жорстокість. Усі відчували: це ще не кінець. Це лише підготовка до чогось значно гіршого.