1 Розділ

    Було тихо. Не просто тихо, а глухо й порожньо, так, ніби сам звук забули вигадати для цього місця. Повітря навколо здавалося густим і наповненим вологою, що осідала на шкірі невидимими краплями. Воно пахло чимось холодним і далеким, як ранковий туман над водою, що ніколи не знала сонця. Вейн Аллен розплющила очі.
Світ навколо не мав чітких меж. Усе розчинялося в сірій імлі, що повільно рухалася, немов жила своїм власним життям. Крізь цей туман, мов крізь воду, проступали дивні, тонкі й довгі стебла. Вони виглядали синіми і майже прозорими, спадали згори, з бездонного неба, як нитки, натягнуті між світами. Стебла колихалися, ледве помітно, наче їх торкався невидимий вітер. Вейн повільно вдихнула. Її груди не боліли. Не було ані рани, ані вогню, ані того пекучого відчуття, яке ще зовсім недавно роздирало її зсередини. Лише порожнеча… і дивне відчуття легкості, що межувало зі страхом.
- Де це я… - Її голос прозвучав тихо та приглушено, так, ніби хтось накрив його товстим шаром тканини. Вона опустила погляд, і тільки тоді побачила їх. Знизу, під тонкою завісою туману, ворушилося щось темне. Спершу це були лише тіні, розмиті й безформні, але варто було їй придивитися уважніше, як вони почали набувати обрисів. Руки. Обличчя. Силуети. Їх було безліч.  Душі повзли, тягнулися, піднімалися одна до одної, переплітаючись у безформну масу. Їхні очі здавалися порожніми, але водночас дивилися прямо на неї. У цих поглядах не було злості, а лише холодна, бездонна порожнеча… і голод. Аллен відступила. Туман під ногами колихнувся, ніби вода. Дівчина раптом відчула, що не стоїть, а повільно опускається вниз. Щось холодне торкнулося її щиколотки. Потім ще одне. Бліді, напівпрозорі руки виринали з туману й хапали її спершу обережно, немов перевіряючи, чи вона справжня, а чи ні.
- Ні… - Прошепотіла Вейн, відчуваючи, як холод піднімається вище, стискає її ноги, тягне вниз. Ще одна рука вчепилася в її зап’ястя. І ще. Вони тягнули, повільно, наполегливо й невідворотно.
- Ні! - Її голос розірвав тишу різким криком. Вона смикнулася з усієї сили. Серце, якого не мало б бути, шалено калатало в грудях. Паніка накрила її хвилею. Аллен рвонулася вперед, вгору, не думаючи, не розуміючи, просто тікаючи. Її пальці ковзнули по повітрю… І раптом вчепилися в синю нитку. Вона була тонка й холодна, але міцна. Нитка тремтіла під її вагою, коливалася, проте не рвалася. Дівчина стиснула її сильніше, відчуваючи, як душі внизу починають тягнути ще сильніше. Вони вже не виглядали повільними. Вони рвали. Їхні руки хапали її за ноги, за одяг, за волосся. Душі тягнули вниз із відчайдушною силою, наче боялися втратити її назавжди.
- Відпустіть! - Закричала Вейн, намагаючись підтягнутися вище. Стебло хиталося. Туман довкола завирував. Аллен підняла другу руку, вчепилася ще вище, відштовхнулася ногами, намагаючись вирватися з цієї холодної пастки. Її тягнули вниз, однак вона повзла вгору. Кожен рух давався їй важко, ніби дівчина пробиралася крізь густу воду. Пальці ковзали, руки тремтіли, але Вейн не зупинялася. Не могла.
- Я… не… піду… туди… з вами... - Прошепотіла вона крізь стиснуті зуби. Десь угорі щось змінилося. Ледь помітне світло пробилося крізь туман тонкою смугою, як промінь крізь щілину. Потім воно стало яскравішим та тплішим. Аллен підняла голову. Небо, якщо це було небо, розкривалося. Світло розливалося, заповнюючи простір і витісняючи холодну сірість. Дівчина потягнулася до нього. Душі завили беззвучно, але так, що це відчувалося всім тілом. Їхні руки стиснулися ще сильніше, намагаючись втримати її. Одна з них схопила Вейн за плече. І тоді Аллен закричала з усієї сили, що в ній залишалася. Вона відчайдушно рвонулася вгору, і нитка різко колихнулася. Руки на мить ослабли, та цього вистачило. Дівчина вирвалася. Тіло рвонулося вперед, пальці простягнулися до світла… І воно торкнулося її. Спершу обережно, як теплий подих, а тоді повністю. Це тепло огорнуло її, заповнило собою, розчинило холод, біль і страх. Воно було всюди. У ній. Навколо. Вейн більше не відчувала нічого, лише тепло та тишу. Світ різко змінився. Спочатку пролунав різкий звук. Він здався пронизливим та чужим. Він увірвався у свідомість, як буря, розриваючи тишу на шматки. Світло стало іншим - яскравим, сліпучим і важким. Аллен різко вдихнула. Груди наповнилися гарячим та різким повітрям. Воно обпекло її зсередини, змусило тіло здригнутися. Вона відкрила очі. Все виглядало розмитим. Кольори текли й змішувалися, як фарби на воді. Над нею сзилилося чиєсь обличчя - темне волосся, тепла шкіра й карі очі, що сяяли… Ця людина усміхалася.

- Вона… вона дивиться… - Почулася тремтяча й щаслива нотка в її голосі. Теплі та живі руки торкнулися її, підняли і притиснули до себе. Серце поруч билося рівно і спокійно, зовсім не так, як її власне - маленьке, швидке й розгублене. Вейн хотіла щось сказати або запитати. Але замість слів із грудей немовляти вирвався крик, від якого мало не закладало вуха. Це був плач дівчинки, безпорадний, гучний та різкий. Вона задихалася від нього, не в змозі зупинитися. Світ довкола здавався надто яскравим, надто гучним, надто реальним.
- Тихо, тихо… - Прошепотіла жінка, притискаючи її ближче. - Все добре… ти з нами…
Поруч стояв чоловік. Такий самий, з темним волоссям, засмаглою шкірою і теплими очима. Він дивився на неї так, ніби перед ним було справжнє диво. Його рука обережно торкнулася її маленької долоньки. І Вейн… ні, Тай стиснула батьківський палець. Маленька, слабка рука, яка щойно виривалася з темряви, тепер трималася за щось живе. Плач поступово стих. Світ усе ще виглядав незрозумілим, але вже не таким страшним. Тепло огортало її. Серце поруч билося рівно. Голоси звучали м’яко. І десь глибоко, на самому дні свідомості, майнула думка. Я… жива.
Але разом із цим - вже інша. Я… інша. Очі повільно заплющилися, і серед тепла, світла й нових звуків щось старе, знайоме і небезпечне тихо відступило в тінь, щоб колись знову повернутися.