Усвідомлене сновидіння

Увечері Алекс лежала в темряві, і холодне світло телефону ковзало по стелі. Дівчина дивилася відео про усвідомлені сновидіння: чоловік із надто спокійним голосом пояснював, що у сні ти — Бог. Достатньо лише зрозуміти, що ти спиш. Наприклад, поглянути на руки, якщо пальці розпливаються - ти уві сні. Подивитися на годинник — якщо цифри тануть. Натиснути на стіну — якщо вона м’яка. І тоді світ підкориться.

Він говорив про можливість створити будь-кого або будь-що. Повернути втрачене. Обійняти того, хто ніколи не обійме тебе в реальності. Алекс дивилася на свої долоні, ворушила пальцями й відчувала, як у ній росте тихе, заборонене очікування.

Вона заснула під ранок. І майже одразу зрозуміла — щось не так. Вона вже неодноразово практикувала усвідомленні сновидіння, але в цей раз світ був занадто слухняним, занадто рівним. Вона підняла руки перед обличчям.

Пальці розтікалися, ніби намальовані аквареллю по мокрому паперу. Один зникав, інший ділився навпіл. Алекс усміхнулася. Вона спить.

Кімната зібралася довкола неї повільно, як пазл. Ліжко, шафа, світло нічника. І він — Джеймі — сидів поруч. Вона не пам’ятала, як саме його створила; він просто з’явився, мов думка, що завжди чекала свого часу.

Вона сіла ближче, і простір слухняно стиснувся навколо їхніх тіл. У сні все було рухливим: варто було зосередитися на його плечах — і стіни ставали туманом; варто подумати про ковдру — і вона важчала, як оксамит. Він обійняв її. Її руки обвили його спину.

— Наша любов буде жити вічно, — прошепотіла вона, і слова прозвучали так, ніби їх хтось підхопив і повторив тихішим голосом.

Але Джеймі мовчав. Його дихання не торкалося її шкіри. Алекс відсторонилася, намагаючись роздивитися його обличчя, і зрозуміла, що не може його сфокусувати. Воно було заштриховане, ніби хтось люто водив по фотографії гострим лезом.

— Це мій сон, — сказала вона твердо. — Я тут усе можу.

Вона намагалася намалювати його риси, ніби ліпила їх із повітря. Очі. Губи. Усмішку. Але обличчя лише глибше темнішало, стираючись до порожнечі. І раптом він підвівся.

Його постать витяглася, зросла, наче її тінь вирішила стати тілом. Стеля відступила, стіни посіріли, і кімната поволі перетекла в іншу — меншу, з дитячими шпалерами, залитими хворобливо-жовтим світлом. Ліжко під Алекс розрослося до розміру будинку, або ж вона зменшилась — пропорції ламалися.

Фігура нахилилася над нею, величезна й безлика. Алекс відчула, як щось старе й липке прокидається всередині.

— Ні, тату… не треба… Я не хочу знову…

Слова вирвалися самі. Жовте світло пульсувало, наче живе. Велетенська тінь повільно схилялася, і в цій безмовності було більше, ніж у будь-якому крику. Паніка стискала груди, і світ розірвався.

Вона прокинулася у своєму ліжку, задихана, з мокрим від сліз обличчям. Кинулася до вікна, відчинила його — і завмерла. За склом, над будинком, висіла та сама постать, розміром із гору, нерухома й терпляча.

— Це сон… — прошепотіла вона, дивлячись на свої руки.

Вона подивилась на свої руки. Пальці попливли майже одразу — витяглися, стали тонкими й зайвими, один роздвоївся, інший зник. Алекс задихнулася. Вона схопилася за годинник на стіні — цифри ковзали по циферблату, мінялися місцями, стрілки згиналися, мов м’який дріт. Вона в паніці тицьнула пальцем у стіну — та піддалася, провалилася всередину.

Постать за вікном не рухалася. Вона просто чекала.

— Прокидайся, — наказала собі Алекс. — Зараз.

Світ тріснув не звуком, а відчуттям — ніби її різко витягли з глибокої води. Вона сіла в ліжку вдруге. Цього разу пальців було по п’ять. Годинник показував 7:42. Стіна була холодною й твердою. За вікном — лише сірий ранок і голі дерева.

День почався, як завжди, але світ ніби втратив вагу. Вона механічно чистила зуби, вдягалася, їхала в транспорті, дивилася на людей — і раптом ловила себе на думці, що не пам’ятає частини дитинства. Наче хтось вирвав сторінки. У жовтому світлі ранкової кухні їй стало нудотно.

На роботі вона дивилася в монітор і бачила не текст, а величезне ліжко. Маленьку фігуру на ньому. Тінь, що схиляється. Слова, які вона ніколи не дозволяла собі згадати, тепер повільно складалися в сенс. Її нудило від самої себе — від того, як акуратно вона все це запакувала й назвала «нормальним дитинством».

Уперше голос озвався ввечері, коли вона мила руки. Прямо всередині неї. Просто між шумом води.

— Ти сама мене покликала, — сказав він спокійно. — Ти хотіла любові.

Склянка вислизнула з її пальців і розбилася в раковині.

— Тебе не існує, — прошепотіла вона, дивлячись на своє відображення. — Тебе вже нема. Я покінчила з тобою.

Усередині щось усміхнулося.

— Покінчила? — голос був схожий на батьків, але глибший, ніби зсередини порожнечі. — Але ж наша любов буде жити вічно.

І цього разу вона не була певна, що це звучить лише в її голові.