Глава 22

Вітер приніс прохолоду з моря, осінь набирала обертів й сонце вже не гріло, як ще місяць тому.

Мені здавалося, що воно перестало гріти з тої самої битви.  Я втікала на берег, як і кожного дня після навчання й тренувань. Ще завзятіших, більш виснажливих, щоб ввечері заснути й до ранку без сновидінь. Вже місяць я в режимі нон-стоп, до повноліття залишилось декілька тижнів й переймати володіння азовської відьми. А я зовсім не готова бо не можу забути битву й не спромозі все пригадати, а це дуже важливо. Ми перемогли, але якою ціною. Ліза та Богдан зникли ми не знайшли їх тіла, але все вказує, що їх більше немає. Пошукові закляття не працюють, жодне із тих, що я знайшла. Ті, що пробував батько з Андрієм усі розбивалися та у якусь мить згортали.

Тітка Лада перерила усю свою бібліотеку й не тільки свою, щоб допомогти та все виявилося марним. Складалося відчуття, що все даремно їх не існує.

Я витерла раптово набіглі сльози "Так Устино не думай про погане, життя триває" якось не вдалося мені підбадьорити себе. Ми перемогли крапка, тепер у нас купа роботи. Темрява залишила частину земель і їх треба відновити та оживити, ось про що ти маєш думати. Завтра їхати на острів буде перший екзамен, а потім до тітки Лади може щось знайшла нове й хоча б якусь інформацію дізнаємося.

Але сум охопив моє серце міцною крижаною брамою. Я втікла подалі від батьків, від Роха, щоб тільки не питали як я. Бо я сама не знаю як я. Мені боляче дуже, в мене тільки одне питання чому він. Чому саме Богдан все ж тільки починалося.

Ось зараз я сиджу на нашому тренувальному місці й намагаюся голосно не заволати.  Магія в середині здіймається хвилями, але тримайся. Магія все сильніше залежить від моїх емоцій не можу зараз давати їй виплесків  бо магічна лихоманка таки підкосила мене сильніше ніж я гадала, але в цьому я нікому не зізнаюся. Тільки й залишається, що витерати сльози, що застилають  пеленою втомлені очі. Я ні на, що не звертала уваги мені було байдуже на хвилі, що здималися баранцями й розвивалися о крайки піску. Байдуже на сине небо й птахів, що кружляли довкола, байдуже на теплий сонячний промінь, що торкався оголеної шкіри рук. Я занурилася в свій жаль так глибоко, що не почула кроків й того,  що хтось сів поруч. Тільки тепло тіла й остаточно здурівша магія, що почала вириватися на зовні з невиданою силою.

—Тато, я не плачу, — промовила я й підняла голову від землі, швидко змахуючи сльози.

Й зустрілася поглядом з блакитними очима, що серйозно дивилися на мене.

Я немов заклякла від того, що дивлюся на Богдана, повітря завмерло в грудях. Я не могла ні вдихнути ні видихнути.

—Ти мені дещо завинила, — спокійно промовив хлопець й простягнув до мене руки.

—Богдане! — з тихим вигуком я впала йому в обійми.

Сильні руки міцно притисла мене до грудей.

Сльози самі покотилися,  але це вже були сльози радості. Здається, що навіть серце забилося голосніше та палкіше.

Я підняла голову й подивилися на таке рідне обличчя. Зустрілася поглядом з Богданом й усміхнулася. Хлопець обережно взяв мене за підборіддя, ніжно подивився в очі й обережно торкнувся губ, опалюючи шкіру теплим подихом. Мене неначе вдарило струмом все в середині перевернулося.

Це був дуже швидкий поцілунок, але я була найщасливішою на всьому світі. З широчезною посмішкою я подивилася на зашарілого хлопця, мабуть мої щоки такі самі, й обійняла його, що було сили.

Так ми й сиділи обійнявшись на березі моря. Час для нас плив не помітно, тільки коли сонце майже сховалося за обрій, а повітря стало холоднішати Богдан потягнув мене до дому. Бо чи не дай Боже ще захворію і що тоді. Так жартуючи ми дійшли до хвіртки, де хлопець зупинив мою руку коли я намагалася відчинити її.

—Зачекай, — він повернув мене до себе й поцілував вже по справжньому, як би я не схопилися за нього то ноги б точно підкосилися.

Відсторонившись від мене він поцілував мене в лоба й посміхнувся.

—Коли ми зайдемо у двір то мені точно не дадуть тебе цілувати. А ми й так занадто довго тягнули.

Він казав це так впевнено, а я стояла неначе захмелівши, от що відбувається то зі мною, ще й червона як ті маки мабуть.

—Ну що ходімо, Устино,  — він потягнулася до ручки й відчинив двері.

Зайшовши до двору він так і не відпустив мою руку, що тримав усю дорогу, чому я задоволено посміхнулася.

—Устино ти чого так довго? — пролунав голос Стефи із кухні, як тільки ми відчинили двері до будинку.

Я не встигла й відповісти, як мама вже визирнула в коридор та й завмерла від подиву. Сльози полегшення навернулися на її очі.

— Що у вас тут за тиша, немов хто помер, — почувся голос батька, а за секунду й він з'явився із вітальні. Та й завмер уважно роздивляючись нас, що стояли на порозі.

—Живий, — тихо видихнув він та кинувся його обіймати

—Живий, батьку отаман, живий, — відказав Богдан з посмішкою.

Іван відсторонив хлопця на витягнуті руки, що тримав на плечі й уважно розглядав.

—А Руда?

—Теж жива, до своїх подалася.

Почувши це Сірко ще раз затиск хлопця в міцних обіймах.

—Іван, посунься. Дай я нашого сокола обійму, —подала голос Стефа й підійшла до хлопця.