Глава 21

Голова гуділа, це якась недобра традиція вже, мене нудило, в середині було пусто як в пустелі. Головне, щоб зовсім не пересушило,  а так відновлюся, о цей оптимізм, що щ тобою робити. Я дивилася на море й  на небо, й на сонце що прояснялося  із за хмар. Я посміхнулася й важко піднялася, струшуючи пісок з обличчя. Таке відчуття, що мене били, а так то мене били й сильно, спогади завертілися калейдоскопом змішуючись в якийсь салат.

—Устино? — голос пана Бердяна був десь із за спини. Я повільно оберталася, щоб не турбувати голову зайвий раз. Поглядом знайшла городяного.

—Усе скінчилося? — запитала я якимось каркаючим голосом, в роті сухо.

—Скінчилося, чаклунко, скінчилося, — стомлено проговорив він й прибрав з піску  якусь гілку з намотаноною тканиною й  розчинив у повітрі клацнувши  пальцями. Я пізно зрозуміла, що то чиясь лапа чи рука й скривилася від огиди .

—Ми… — я не змогла закінчити питання тільки дивилася на пана Бердяна

—Ми, ми. Перемога наша, — зітхнув він й слабо посміхнувся. Радість й полегшення розповзлися по моєму обличчі.

—А де всі? — оглядаючи берег й лиман запитала я. Тільки декілька базарів та духів виникали то тут то там.

—Та пішли. Ми он прибираєм, одним оком за тобою наглядаєм, як веліли. дядько Мойсі до себе он пішов на мене чекає.  Дядько Осі вдома латає всі     хто знаходиться. А ота вся нечистота розчинилися як зрозуміла, що пахне керосином. Вовк сьогодні лютував бо дітей його ображали, — постановив пан Бердян й почовгав по піску іноді клацаючи пальцями чи плескаючи у долоні. Що він там прибирав мені не хотілося знати.

Ще поспостерігавши за морем,  дочекавшись доки стихне  новий приступ. Я пішла в сторону дому сподіваючись там розвідати все.

Вчителька йшла мені на зустріч дивлячись собі під ноги. Втома давала про себе знати, вона майже вичерпала резерв, але магія відчувалася. Відьма підняла голову й ми зустрілися поглядами. Полегшення промайнуло на її обличчі .

—Устино! — вигукнула вона й кинулася до мене.

А я завмерла відхитнувшись в голові запаморочилося й мене захитало, вчителька підхопила мене за лікті стримуючи від падіння. Блимнувши очима я видала тільки одне питання:

— Мамо? — Я дивилася на Стефу і не розуміла, чому я згадала її тільки зараз.  Спогади насували неначе лавина. Ось ми їмо морозиво на березі моря, тут мама дмуха на розбиті колінця, перше вересня, чаювання вдома, годування пуханців печивом,  прогулянки разом. Я згадала усе, на очі навернулися сльози, я просто кинулася в її обійми.

—Матуся, рідна моя! — я плакала, сльози котилися по щоках,  залишаючи солоні доріжки.

Стефа витирала моє, обличчя, а в самої очі бриніли на мокрому місці.

—Сонце моє, донечка моя, Устина, —вона пригортала мене до себе, то відсувала уважно дивилася, а потім стискала ще сильніше.

— Дівчинка моя, як я рада, що ти нарешті позбулася залишків тієї проклятущої магії. Ти не згадала ще тата?— уважно подивилася вона на мене.

Я тільки похитала головою.

—Нічого, потрібно, мабуть, ще трохи часу.

Вона взяла мої долоні в свої і пригорнула до грудей. Материнська любов полилася в кожну клітину мого тіла, сцілюючи від пережитого жахіття.

Я втратила почуття часу, здавалося ми стояли так вічність, тепло і ніжність, огорнули мою магію. Маленькі крапельки з’явилися серед пустого резерву. Мені стало так затишно і безпечно, як давно не було. Мама поряд, і вона завжди була поряд.

—Тепер все буде добре, — Стефа посміхнулася.

—Ходімо до будинку, нам потрібно перепочити і багато про що поговорити.

Я могла тільки кивнути погоджуючись.

Взявши маму за руку ми повільно пішли вздовж берега. Міцно стискаючи її долоню  ніби найкоштовнішу річ у житті.

У будинку були розчинені ворота, перевертні задоволені, але втомлені сиділи купками про щось перешіптуючись. Дядько Осі перебігав від одної групки до іншої. Побачивши нас тільки широко посміхнувся й продовжив свою справу. Ми йшли до дверей коли я завмерла, як кам'яні баба в полі. В вухах зашуміло й я тихо вигукнула:

-Тато? - я з подивом дивилася на могутнього воїна, що стомлено сидів на ґанку. Впізнавала знайомі риси з дитинства, згадували як він вчив мене плавати й потайки від Стефи чаклувати, як їли солодку вату на площі й вчив мене стріляти з лука. Я діставала сімейні спогади, немов речі зі старої скрині, яка роками стояла в найвіддаленішому кутку горища, а наразі настав її час.

Іван не впевнено подивився на Стефу ніби чекаючи чогось, вона тільки посміхнулася й кивнула.

Перевертень підвівся й зробив не сміливий крок нам на зустріч та й завмер в нерішучості.

Я з радісним вигуком кинулася йому на шию й повисла мавпочкою обіймаючи батька, як я робила завжди коли він повертався з дальніх поїздок.

Тато тільки міцно  обхопив руками, відпустивши мене на землю він кратькома витер очі від сліз.

—Я завжди знав, що наша дівчинка кмітлива й повернеться до нас. Жодне прокляття не буде вічним.

Він широко розвів руки й Стефа прошмигнула до нас у обійми. Відчуваючи тепло батьків я зрозуміла, що повернула собі сім'ю й усі спогади минулого. Картинка життя зібралася у цілий пазл усі фрагменти зайняли своє місце.