Глава 20

Холодне повітря торкнулися мого обличчя змушуючи мене сильніше скрутитися під пледом. Я розуміла, що потрібно вставати бо гомін за вікном ставав все сильніше й сильніше. Але мене наздогнала віддача після чарів. Голова гуділа,  а тіло не слухалося на душ в мене було мало надії та може хоч трохи оговтаюся. Ледь підводячись у вертикальна положення під співчутливим поглядом Роха я змогла вирівнятися.

—Зовсім тяжко? — запитав мій велетень

—Угу, — тільки й змогла видати я, голова  нещадно тріщала від кожного звуку. Я пошкутильгала до ванної чим швидше до води тим ліпше.

Перші краплі видалися пекучими немов окріп. Та я змусила себе залізти під прохолодний душ. З кожною секундою біль ставав менше й настала та мить коли  його можна буде терпіти. В думках прояснилося та я відчувала, що сила в резерві ледь плещеться.  Наповнюватися й наповнюватися, але на закляття чи два може вистачити, а якщо вдасться піймати магічний потік то й зовсім краса буде. Настрій покращився, головне щоб про мій самогубний план ніхто не дізнався.

Одягалася я вже зовсім бадьоро, наскільки це було можливо. Штани та футболка, зробити хвіст, взяти кросівки. Зав’язуючи шнурки звернула увагу на руки візерунок прокляття вже ледь помітний мабуть сьогодні й зникне до кінця. А значить і всі дії та наслідки перестануть існувати.

Спускаючись, гул голосів ставав все сильніше й сильніше. Цікаво куди Рох дівся як прокинулася ще був поруч.

Не встигла я вийди на двір, а дядько Осі мене піймав стоячи на порозі кухні.

—Йди поснідай, там все одно не до тебе зараз, — він вказав рукою на вулицю.

—Я не голодна щось, — хотілося відмовитися й піти.

—Йди, а то погукаю  когось із старших й хай тобі вуха надеруть за те, що твориш, — буркотів він насуплячись.

—Сніданок так сніданок, — згодилась я.

М’ятний чай та тарілки оладок зі сметаною чекала мене на столі. У животі голосно завурчало, чим викликало задоволену посмішку домовика.

Я з апетитом накинулася на їжу.

—Їж дитино, їж. День сьогодні важкий, — сказав домовик натираючи  склянку вафельним полотенцем.

—Знаю, та чому бути того не минути, — роблячи ковток чаю пробурмотіла я .

—А ось і ти, — Рох з'явився нізвідки.

—На пий, — й кролик лапкою підкотив до мене темну склянку з незрозумілою рідиною.

— Це що? — обережно беручи її до рук запитала я.

—А відновлююча штука, вважай то зі старих запасів, — й кролик потупився очима в підлогу.

— Рох? — досить скептично простягнула я.

— Ну що? Тобі сили відновити трішки треба тому пий ото голова боліти не буде. Й не дивись на мене так, я свою відьму травити не буду, — виговорився кролик.

—Добре умовив, — і я відкрила склянку в носа вдарив запах бузку.

—Ой боже, таке відчуття ніби ти туди деревину цілу запхав, — пожалілася я вертячи баночку з зіллям.

—Пий вже! — гримнув на мене кролик.

Тяжко зітхнувши я несміливо зробила ковток рідини, що виявилася приємнішою на смак чим на запах.

Солодкий та трішки терпким присмак розповзався по язикові. Легка сила наповнювали організм, прибираючи залишки болю та додаючи сил. Не ідеально, але досить добре,  щоб пережити цей день. Як що я його звісно переживу.

— Дякую, — з безмежною  вдячністю я подивилася на кролика.

—Нема за що, а тепер ходімо. Нам ще племінницю мою зустрічати, — й Рох пострибав до дверей, мені не залишилося, нічого іншого як піти на двір. Мій план був в край простий відволікти на себе Володана, а наші вже справляться, в них немає іншого шансу.

На вулиці було аж зимно, як на середину літа. На небі стояли важкі темні хмари, які от-от впадуть на землю, дув холодний вітер, що своїми поривами викликав сироти на шкірі. Не подобається мені така погода. Хоча й не дивно, як може подобатися день коли ти можеш померти. Але про це не хотілося думати точно. Володану потрібна моя сила, якщо це врятує інших то хай подавиться.

Я підстрибнула на місці від різкого болю в нозі.

— Рох ти навіщо таке зробив? — особливо запитала я.

Задоволена мордочка кролика говорила, що Він не жалкує про те що мене вкусив .

—А ото щоб всякі дурниці в голову не лізли, — сказав він й пострибав у бік фіртки.

—Ходімо, — погукав мене за собою фамільяр, а я слухняно й пішла.

Не хотілося ні з ким бачитися бо я б точно розповіла про свої плани  а це було б недоречним. Я тільки раз озирнулася щоб глянути на майже спорожнілий будинок, тільки домовик махав мені рукою я із сумом посміхнулася йому й далі пішла за Рохом. Цікаво, а що чекає на тих хто слідує за чорним кроликом?

Злата стояла під кроною дерева зелене листя прикривала її обличчя ховаючи сумну посмішку.

—Привіт, моя золота, — привіталася вона першою.

—Ти впевнена, що можеш мене так називати? — різко відповіла я, біль від зради обпалив всередині серце.

—Звісно котику, Ходімо, батько чекає.

Я тільки зло хмикнула дивлячись на неї.