Глава 17

На вустах у всіх було одне питання, як ми могли це проґавити? Все ж перевіряли.

— Він напав із середини. В кімнаті розверзалася зловорожа темрява й там уже був портал, — вкотре пояснювала я.

Нас перенесло у тренувальний табір, як раз у розпал навчального бою з мечами. Переполоху ми наробили знатного, особливо після звістки яку принесли. Заспокоювали мене теж довго, але сльози котилися поки Стефа не дала якісь противно гіркі краплі й мене зморив сон.

На ранок почався допит, «Як? Що? Коли?» Питання сипалися з усіх боків, але ніхто не міг пов'язати,  як так могло трапитися.

— Слухай, а може ти якісь чари не так наклала? — запитала Ліза дивлячись кудись у бік й думаючи про щось своє.

— Та не чаклувала я, —випалила я, а потім замислилася, якась думка все муляла й муляла.

Я підвилася з дивану й почала ходити по кімнаті для нарад, як я її охрестила. Велика зала у спільному гуртожитку, де жили й перевертні й чаклуни, навіть одного вампіра побачила, але то не точно. Мені так би мовити виділили кімнату у дівочому крилі, змінний одяг теж збирали гуртом, тому що зранку я побачила цілу шафу речей. І від цього вдячність та радість розлилися у грудях приємним теплом, очі защипало від сліз.

Мені не дала розплакатися Ліза, що налетіла у кімнату як порив вітру в літній день, бадьорячи все довкола.

—Сніданок, Устино, час сніданку. Бо день складним буде, — гомоніла вона витягуючи мене в люди.

І день справді видався надважким, розповідала все по колу, від повторюваних питань  вже пухла голова. Та результату не було, тільки роздратування росло.

А от тепер ми у цій сірій кімнаті зі старими червоними диванами, довгим столом, купою стільців і двома величезними вікнами. Здається тут раніше була актова зала чи щось на кшталт, бо ліпнина на стелі і велика кришталева люстра,  яку треба було б почистити.

Я підвила очі на стелю, стоячи спиною до вікна й у сонячних промінчиках намагалася піймати ото муляючу, як нові туфлі думку. Але не могла зрозуміти, що я саме шукаю у вирії пам'яті.

"Клац-клац, клац-клац" увірвалося до мого слуху "Клац-клац". Андрій сидів із блокнотом і методично клацав ручкою,  розганяючи мовчання довкола. Клацав ручкою, мене осинило.

—О Господи! Були чари! — закричала  я так, що аж інші підскочили від несподіванки.

—Які чари? — спантеличені спитала Стефа, що тільки но зайшла до кімнати нарад й не чула  питання Лізи.

—Після першого нападу ще весною. Як я прийшла до тями, приходив Лука, — почала свої спогади я.

— Як Лука? — вигукнув Іван. — Він же весь час... —він так і не закінчив речення, тільки відкинувся на спинку крісла, закриваючи очі.

—Продовжуй, — сказала вчителька й п'ять пар очей прицільно подивилися на мене.

Аж якось не зручно стало, але знизивши плечима продовжила:

—Все було пов'язано зі щоденником, як завданням. Писати не хотілося й він мені в якості подарунка приніс ручку. Сказав як налаштувати під себе й буде автописьмо. Це були останні чари у кімнаті, — я завершила й розуміння, що сама своїми руками привела зло, розбили мене. Під здивовані погляди я вилетіла із кімнати, а потім далі на вулицю. Вранці я бачила річку із вікна, мені потрібно до води. Як дісталася до стихії я не пам'ятаю тільки як пірнула у прохолодні хвилі під здивований погляд місцевого водяного.

Вже на березі, коли я вдосталь наплавалася й заспокоїлася, він прийшов знайомитися.

—Доброго тобі дня відьмо. Чого це ти мені всю рибу налякала? — сідаючи поруч на пісчяний берег тихим скрипучим голосом сказав він.

—Доброго. Ви вибачте мені, дні важкі.

— Розумію, чув бува, а то про тебе всі на вухах стоять. Мене до речі пан Карасик звати, а ти хто будеш?

Я подивилася на маленького чоловічка він немов з води був зітканий, костюм із водоростей усіх кольорів зелені, довгі вуса аж до землі й капелюх у якому плавав маленький карасик.

Посміхнулася бо він був дуже милий чимось на дядька Осі схожий.

—Мене Устиною звати, — представилася я під його пильним поглядом.

—Дивно ти мені когось нагадуєш, а не можу згадати кого. Не підкажеш часом?

—Та не знаю навіть.

—Устино, нарешті я тебе знайшла, — до нас йшла Стефа.

Пан Карасик з кожним її кроком ближче ставав все більше здивованим й здивованим.

Його лице озарялося прозрінням. Я дивилася на нього й не могла втямити яку загадку він розгадав.

— Як я раніше не до петрав! — скрикнув він від радості й аж підстрибнув, від чого рибка в його капелюхі невдоволено закружляла.

—Пан Карасик, а ви вже до молодої відьми чіпляєтеся, — вставила Стефа підходячи зовсім близько.

— Ой, пані Стефо,  а ви ото секрети тримаєте, а я про все он бачу, — задоволено постановив водяник.

—Пан Карасик, а не час  вам бува перевірити свої володіння? — відказала Стефа.

Пан Карасик зам’явся переступаючи з ноги на ногу,  пригладив вуса й тільки часто-часто закивав головою, бурмочучи так-так