Глава 15

—Устино, прокидайся! — голос Стефи увірвався до мого сну разом із сонячними променями, що засліпили очі, змушуючи мружитися.

—Й тобі, вчителько, доброго ранку, — сказала я з думкою, що якийсь він точно не добрий після ночі то.

По кімнаті валялися речі розкидані в поспіху збирання, вечірня сукня лежала тепер пом’ятою ганчіркою десь у кутку.

— Слухай, таке відчуття, що в тебе тут мамай пройшовся, — прокоментувала Стефа, розглядаючи кімнату в сонячному світлі.

—А я ще гадаю, чого це Рох мені казав бути обережною. Давай збирайся, всі вже чекають внизу, — й вона як ні в чому вийшла зачинивши двері.

З тяжким подихом я гепнулась назад на подушку, вставати не хотілося. Бо знов щось тай трапиться, а рішення не буде ніякого. Тому зараз мій захист це ковдра й кімната.

—Устино! — здається звідусіль пролунав голос Стефи.

— Та встала вже я встала, — пробурмотіла я підводячись з ліжка й чалапаючи у ванну.

Спустилася я вже колі всі розсілися у вітальні.

Дядько Осі зварив свою улюблену каву з лимоном і подав у маленьких білих горнятках.

Мені ще й в якості сніданку перепав накладанець з сиром.

—Дякую, — прошепотіла я домовику й посміхнулася. Їжа мені була потрібна бо живіт співав пісню самотнього кита,  доки я йшла сходами.

Зробивши ковток кави я оглянула всю компанію.

Іван зі Стефою, Андрій, Ліза та Богдан, а в моєму кріслі сидів незнайомий парубок.   Він був кремезний немов ведмідь з великою рудуватою бородою, з оселедцем заправленим за вухо з кульчиком. Не дивлячись на свій войовничий вигляд він мав добрі очі.

—Знайомся, це Стас із Чернігівських Турів, — представив незнайомця Іван.

Парубок підкотив рукава вишитої сорочки й помахав рукою.

—Привіт.

—Приємно познайомитися, — відповіла я й продовжила роздивлятися усіх.

Втома та занепокоєння читалося на обличчях, не думала, що це все так важко буде й головне не зрозуміло чому.

Мені в ногу ткнувся холодний носик, я взяла на руки свого велетня й почухала йому шийку. Від задоволення Рох активно завурчав й поворушив вушками.

—Зроби так ще, — пролунало в мене в голові.

Прийшлося начухувати цю пухнасту нахабу, бо останнім часом я йому зовсім не приділяю уваги, хоча б трішки виправлюся.

Стефа сіла  поруч мене на дивані й теж почухала Роха.

—Устино, ми завтра всі їдемо, — сказала вона просто.

— В якому сенсі?

—На декілька днів залишимо  тебе з Рохом самих. Інші потрібні на зборах.

Я дивилася на спокійну Стефу й не розуміла, чому вони поміняли свою думку. Минулого разу тут хіба не вартові ходили.

—Ви впевнені, що саме так треба? — я оглянула кімнату й зустрілася з тривожним поглядом Богдана, тільки посміхнулася йому, натякаючи, що все буде добре та повернула увагу до Стефи.

—Устино, тільки но я прошу не виходь нікуди з будинку. Ми зараз усі поставимо захист, а через два дні хтось з нас повернеться. Ти мене зрозуміла? — вчителька дуже уважно дивилася мені прямо в очі, було таке відчуття, що вона заглядає прямо в душу.

—Добре, будемо сидіти вдома, займатися медитаціями та тренуватися, — погодилася я.

—От і чудово, —вона плеснула в долоні й підвелася.

—А ти щось казала про тренування то ж у вас ще є час, — радісно оголосила вона.

Мій тяжкий подих було чутно аж на дворі мабуть.

День пройшов настільки буденно, що й не звично. Чаклували, тренувалися, ставили захист ледь не на кожну пісчинку довкола. Всі по черзі метушилися по дворі, а я тільки й встигала сидіти на ґанку й не заважати, як мені всі казали. Роздивлялася,  як дивно павутинка переплітається, різна магія й стає єдиним непробивним щитом, тепер й муха вороже налаштована не залетить не те, що темрява. Рох поруч зі мною тільки фиркнув  дивлячись на це й пострибав в невідкладно кролячих справах.

—Й що ото робити далі? — задала я сама собі питання в голос.

— Просто жити, — пролунав голос Стаса поруч.

— Ти вибач, що отак в думки вриваюсь. Я присяду? — кивнув він на ґанок.

— Так сідай, звісно, —я трохи посунулася звільняючи місце.

—Переймаєшся? — запитав хлопець

—Є таке, не знаю чого.

Я подивилася на свої перевертнів, які сперечалися про щось край двору.

— Це ж нормально. Хвилюватися нормально, я он кожну битву переймаюся. Але чому бути тому не минути.

—А багато цих битв? — я уважно подивилася на Стаса.

—Достатньо, останні вісім років темрява постійно так і пре. Вже звикаєш якось.

—Дивно, що я цим ніколи не цікавилася.  А от темрява мною зацікавилася, — й я гірко посміхнулася.

— Темрява вона така, непередбачувана. Головне не журися,  поборемо ми її, світло завжди перемагає. Пам'ятай про це, - Стас посміхнувся мені й пішов на зустріч Іванові, що вийшов із за дому.