Глава 14

—Ну що гайда веселитися! — дивлячись на нашу компанію вигукнув Андрій й рішуче пішов у бік площі, підхопивши під руку сестру.

— Так, ходімо вже, — весело сказав Богдан й взяв мене за руку тісно переплітаючи пальці.

Ми перейшли з тихого двору до осяяного світлом ліхтарів натовпу людей, що як мурахи були усюди.

Я завжди дивувалася як сонне місто перевтілюється з приходом тепла й літа. З звідусіль лунає музика, грають музиканти, вогники на деревах та ресторанчиках, оглядове колеса як різдвяне. Люди весело щебетали довкола то там то тут лунав сміх, бігали діти й постійно потрібно було дивитися під ноги й довкола, бо машинки вони наче привиди з'являються наче з іншого виміру й так швидко зникають, залишаючи тільки шурхотіння й можливо синці на ногах.

Андрій з Лізою йшли попереду й про щось жваво сперечалися. В якусь мить хлопець озирнувся шукаючи нас у натовпі й очі його з сумом блиснули.

Я відловила його біль, може й неправа була Ліза сьогодні, але жаль що таке трапилося. Богдан все зрозумів й тільки міцніше стиснув мою руку.

Я подивилися на нього й посміхнулася.

—Ходімо скоріше, маленька відьмо, а то почнуть веселитися без нас, — сказав парубок й ми пришвидшились наздоганяючи брата й сестру, що вже чекали на вході у затишний паб де сьогодні буде невеличкий концерт від місцевої групи.

Ліза потягнула мене танцювати, аргументуючи, що невідомо коли ще буде нагода. Не довго вагаючись я пірнула в хвилі музики, віддаючись на повну запальним ритмам й знайомим словам популярних пісень.

Радість та щастя невагомою хмаринкою огортали людей довкола й в такт музиці я трішки почаклувала зробивши цей вечір більше чарівним. Невеличка кількість блискіток ще нікому не завадила, тим паче вони немов пилок лісових білей, які тільки но змусили все сяяти довкола.

Люди почали ще більше посміхатися, а сміх ставав ще голосніше.

Я піймала погляд Богдана й посміхнулася, гукаючи рукою приєднатися до танцю. А він вказав мені очима на сяючі кришталики  що вкривали усе, натякаючи що то моя робота. Я ще ширше усміхнулася й показала йому язика, повертаючись до Лізи. Давно я так не танцювала, та не відомо коли ще так зможу. Але про погане сьогодні не хотілося думати.

З реготом ми впали за столик до хлопців, одночасно тягнучись до келихів з водою.

—Ви сьогодні, як дві запальнички, — весело прокоментував Андрій дивлячись на нас.

Я тільки посміхнулася й жадібно пила, роблячи великі ковтки.

— Не переймайся, не заберуть, — пожартував Богдан дивлячись на мене, я просто показала йому язика. Наш столик знов вибухнув сміхом.

—Слухай, ті чари то ж від білей було? — запитала Ліза оглядаючи зал, де в повітря ще мерехтіли маленькі блискітки.

— Так, воно. Згадала прогулянки в лісі в горах і як зранку все переливається в сонячних промінцях, — відповіла я й в думках повернулася до тієї подорожі.

Це були Карпати тоді мені здавалося, що дерева простягаються аж до самого неба й укриваються туманом,  як ковдрою прохолодним світанком. Я втікала із дому ще досвіта, щоб побачити білею хоч одним оком, хоча на мить її рудий хвостик й прозорі крильця. Це була дитяча мрія й мені пощастило. В останній день подорожі з ранку, я чатувала під смерекою вже більше двох годин, як тільки терпіння хватило,  казала собі що ще хвилинку й якщо не з'явиться ніхто то буду йти й продовжувала сидіти, немов мишка вдивляючись довкола.

Блискітки посипалися мені на носа, потім затремтіли гілочки й перестрибнула сама білея обережно оглядаючись довкола. Її пухнастий хвостика тремтів,  крильця були складені, вона обережно рукою почухала вушко з симпатичними кісточками на кінчиках, пчихнула доволі голосно, як на таке тендітне створіння, махнула руками й в туж мить ліс довкола вкрився магічними блиском. Білея задоволено оглядала все довкола й обертаючись побачила мене, наступної мить вона стрімко полетіла, тільки мерехтіння крилець вказувало де вона.

—Ось так я на власні очі бачила білею, тоді ходила сама щаслива дитина, й діставала усіх цією розповіддю, — закінчила я свою оповідь.

— Слухай, а з ким  ти їздила тоді? — запитала Ліза.

Я задумала й уважно дивилася на неї, намагаючись хоч щось пригадати, але нічого не виходило.

— Не пам'ятаю, напевно занадто мала була. Скоріше за все з бабусею чи може ще хтось був за компанію. Не пам’ятаю точно, тож давно було, —з невиразним сумом відповіла.

Дивлячись на це Богдан ніжно взяв за руку й прямо сказав:

—А ну ж бо ходім танцювати, а то ми тут засиділися.

Й підвівся тягнули мене за собою.

—Я не дозволяю тобі сьогодні сумувати, мені хватило цього місяця. Досить, — прошепотів мені на вухо й закружляв у танку.

Щасливі та втомлені ми поверталися додому, але хіба було б цікаво просто перенестися й завершити вечір полягавши спати. Та знала б я, що трапиться далі тільки б за була одразу опинитися у ліжку.

Але ж ні я умовила усіх зазирнути на хвильку до серця моря, може вже зможу поговорити зі стихією.

Ніч опустилася на місто темною птахою, ще сяяли ліхтарі але людей довкола було все менше й менше, де інде метушилися працівники атракціонів прибираючи та зачинаючи усе.