Глава 12

— Ти серйозно?— запитав Андрій.

—Як ніколи раніше, — відповів Богдан.

— Що сказала Стефа? — запитала Ліза й подивилася на мене:

— Що нам робити далі? — продовжила вона.

—В'язниця Володана виявилася пустою й знищеною. Як у сні Устини. Темне військо набирає сили та підступає, знову, — він зітхнув і подивився на мене.

— Ми охороняємо Устину. Тренуємося й будемо боронити цю ділянку землі. Де буде сама битва наразі не відомо, хто буде на нашому боці теж, — він заплющила очі й стомлено потер скроні.

—Так не час розкисати. Нам треба розробити план. В кого які ідеї? — він оглянув нашу трійцю. Але вирази обличь ентузіазму не викликали.

—Якщо варіантів не має слухай но мене, — і Андрій почав розказувати свої думки щодо наших дій.

В якийсь момент у нас вийшла дуже жвава суперечка, що так як робити.

Наші думки Богдан тільки коментував та корегував.

Якось недолуго все виходило в нас. Ми не розуміли головного чого чекати тому й не могли спрогнозувати, що буде.

Наш головний вердикт якомога більше тренувань. Тим паче, що скоро Злата та Стефа мають приїхати, а потім й інші можливо. Дядькові Осі вже пора брати гроші за проживання, а то рахунки нікуди не зникнуть. Дивно, що Роха досі не має тут, пропустив саме цікаве.

—Люди, а ви мого кролика не бачили? — запитала я у нашої компанії.

—А ти його хіба не відчуваєш? — стурбовано запитав Богдан. Я тільки похитала головою і не сильно вагаючись зірвався з місця на двір. Чого саме туди, не знаю, але відьма я чи як. Перевертні чкурнули за мною. На подвір’ї стояв справжній галас та лемент, я побачила страшну картину.

Волоханці та пуханці разом захищали мого Роха від великого темного птаха.

Усюди були краплі крові та клаптики хутра, що болісно виділялися на фоні зеленої трави. Декілька волоханців вщепилися своїми гострими зубами в лапи яструба й тягнули його до землі, де інші намагалися дістатися до нього.

Я не довго думала, закляття сплелося само собою, чари лягли в візерунок рун і вдарили водою по чорній птасі. На диво я влучила, крик рознісся по двору, яструб ще сильніше заклекотав. Моя магія вдарила в самісінькі груди, але не змінила планів хижака.

За секунди на чорну птаху налетів боривітер, це був Богдан у своїй звіриній подобі.

Вони щепилися в двобої, волоханці з писком попадали на землю й оточили Роха.

Я намагалася створити ще чари, але Ліза перехопила мене зі словами:

— Ти можеш зачепити Богдана. Це Гострояр, вважай що це не просто птах.

Андрій перетворювався на лету, ось стояв парубок, а он вже величезний вовк. Чорне хутро небезпечно виблиснуло на сонці.

Зустрітися с таким точно не хотілося б в житті.

Він підбіг до пухнастої купи й обережно підхопив мого кролика зубами, в та з мить в моїй голові пролунало:

—Убивають!! Матінко, рятуй!!— Рох кричав не своїм голосом весь час доки я не забрали його зі щелепи вовка.

Виконавши це діло Андрій повернувся до битви й почав кружляти, намагаючись вхопити яструба, якого Богдан тис до землі.

Ліза стояла коло мене й плела захисні чари, вона була готова що секунди зірватися до бою.

—Йди до будинку! — кинувши поглядом на мене сказала дівчина.

Я тільки похитала головою й міцніше притисла кролика до себе.

Я не могла відірвати погляди від двох сильних птахів, що вчепилися один в одного. Мої очі шукали Богдана, а я не думаючи обплітала його оберегами.

В якусь мить коли яструба майже вхопити міцні щелепи вовка під невтомним тиском боривітра, той просто зник. Розвіявся наче дим ніби й не було.

Ліза помітно розслабилася, але чари не розпустила.

—Усі до будинку! — наказав Богдан перетворившись на людину.

Він пройшов першим, за ним Ліза а ми з Андрієм зайшли останні.

—Здається він розлютився, — так щоб почула тільки я сказав хлопець.

—Вибач, що обслинив, — він почухав мого шокованого кролика за вушком й пішов до вітальні де чекали інші.

—Якого біса це було? — доволі розлючено запитав Богдан у нас.

—Ну я знаю одного, але він ні до чого тут, — відповіла я, а потім подумала, що слід прикусити язика.

—Устино, твій фамільяр ледь не загинув. Одне питання тільки як? — Богдан дійсно був злим, він прямо як грім та блискавки.

—Заспокойся, вона тут ні до чого, — суворо сказала Ліза парубку.

—Не бери до серця. Він завжди такий як, що щось йде не за планом, — заспокійливо вже до мене.

Я сиділа й намагалась, щось випитати у Роха, бо фізично він був майже не ушкоджений, декілька подряпин й вирваний клаптик хутра, а от на магічному рівні. Рвань сили, немов пошматована ганчірка, що тримається на чесному слові. Я намагалася по частинкам зцілювати, бо повне лікування буде тривати десь місяць.

— Рох ти як? — спитала я у кролика, а у відповідь тиша.