Глава 9

—Слухай, а у вас завжди так активно? — міцно тримаючи лямки рюкзака запитав Богдан дивлячись на щільний потік людей.

Продавці гучно закликали купувати саме у них, робітники возили таки повні різноманітного товару. З одного боку розмістилися ряди з сухою і свіжою рибою, а навпроти майорів вибір фруктів і овочів. Люди неначе мурахи з великими торбами переходили від однієї точки до іншої, шукаючи щось свіжіше чи дешевше.

—В теплі дні тут завжди так, а літом і зовсім не протовкнешся. Ходімо, познайомлю з дядьком Мойсі. Він вже зачекався на оберіг.

І ми почали прокладати собі дорогу, вправно маневруючи між натовпом.

— Устино, радий бачити цілою і не ушкодженою, — дядько Мойсі, як завжди був в край люб'язний, особливо коли йому щось було необхідно.

— Я теж рада. У вас все гаразд тут?— запитала я одночасно дістаючи зачарована монету із сумки.

—Та яке там, — він махнув рукою і зітхнув.

—Он мої базарінчики ледь справляються, —він вказав рукою на маленьких чоловічків, що метушливо бігали між прилавками з овочами і відганяли темну енергію.

—Тримайте, це має допомогти. Не думаю, що повністю, але роботи стане менше, — простягнула дядькові Мойсі зачаровану монету і одночасно подумки прочитала захисні й активуючі слова, щоб точно спрацювало.

—Вей, яка річ! — радісно вигукнув дядько розглядаючи плетіння магії.

—Я завжди казав, що нам пощастило з відьмою. Піду до своїх порадую.

І він зник серед шуму людей і висхідного базарю.

— Ходімо, — повернулася я до Богдана. Хлопець уважно роздивлявся навкруги.

— Слухай, а що то за базарінчики такі?

—То оті маленькі бородаті чоловічки, вони трохи схожі на казкових гномів, як зазвичай малюють люди. А так вони допомагають залишатися продуктами свіжішими й слідкують, щоб хто який лихий глаз не навів. Їх зазвичай бачуть, як котів чи то горобців, на відкритому ринку тож справа звична, — пояснювала я, коли ми пробиралися до виходу.

—Слухай, а чому я в нас їх ніколи не бачив? — задумлива запитав парубок

— Не знаю, мабуть у нас місто менше, їм ховатися не треба. Та й хіба з такою відьмою треба боятися когось чи чогось, — з посмішкою відповіла я. Ну а, що сама себе не похвалиш вважаю і день змарнувала.

—З такою їм точно не слід боятися, — його очі всміхалися, але сам він був напрочуд серйозний.

— Ходімо, я влаштую тобі коротеньку екскурсію. А ще може на виході побачимо самісіньких базарі. Вважай це старші брати базарінчиків, — випередила я з відповіддю, на питання, а хто ж це такі.

—Ходімо, — просто відповів він, а далі прикрив мене від кремезного чоловіка завішаного торбами, як той віслюк , що йшов прямо на мене, не звертаючи уваги ні на що. Зіштовхнувшись зі спиною перевертня, чолов’яга тільки вилаявся й пішов далі. Якісь лічені секунди, як я втратила увагу, а мене ледь не розчавили.

— Дякую, мене потрібно бути трішки уважнішою, а то задавлять і не помітять, — подякувала я дивлячись на зосереджене обличчя парубка.

Він просто кивнув і посміхнувся, мені здавалося, що він постійно напоготові.

— Ну що ж Ходімо, бо нам сьогодні ж ще тренуватися, — намагалася пожартувати я. Після згадки про фізичні вправи перевертень осяяв, я ж кажу кат, знущається над іншими і радіє.

— Так, сьогодні буде цікаво, будемо вчитися захищатися від перевертнів в тваринній постаті, — він так натхненно про це говорив, що в мене закралися підозрілі думки, що завтра я знову не встану.

Далі ми просто мовчки йшли, кожен думав про своє. В маленьких містечках є свої плюси, все поруч і тому моє мовчання не затягнулося на довго.

—Дивись, це наш міський палац зліва, — я вказала рукою на будівлю, що потонула в зелені, а на сонці виблискували скляні фасади.

—А навпроти то адміністрація, на ній є годинник, який завжди відстає. Пан Бердян постійно жаліється, що відремонтувати не може, як слід.

Богдан тільки й встигав крутити головою за моїми словами.

Ми дійшли до маленької площі з пам'ятником.

—Тут у нас головні мітинги та майдани збираються, —далі розповідала я.

—І часто майдан скликують? — спитав хлопець.

— Так частенько, головна тема вода чи світло, а потім й все інше, — на мою відповідь він просто кивнув.

—Дивись тут головний кінотеатр и торгівельний центр, а далі прямий шлях до моря. Думаю ми можем привітатися з городяним, — ми йшли проспектом міста, роздивляючись навкруги, я показувала на цікаві пам'ятники у нас їх тут більше п'яти на два квартали, а ближче до альтанки то й ще більше. Один бичок чого вартий.

—Дивись це моя школа, а навпроти величезний фонтан, це найбільший у місті. А он вже відкрилася точка з найсмачнішим наливним морозивом, — я йшла далі проспектом, а мої думки літали, що потрібен день, щоб просто піти погуляти, чи то в кіно сходити чи може на джазовий вечір.

—Тобі яке морозиво? — питання пролунало десь з краю моєї свідомості.

— Що? — розгублено пролунав мій голос.

—Питаю, ,яке морозиво ти будеш, — Богдан стояв поруч і посміхався.