12 Розділ

    Кав’ярня зустріла його знайомим теплом. Світло було таким самим, як і тоді - м’яким та трохи приглушеним, ніби спеціально створеним для душевних розмов. У повітрі змішувався аромат кави, солодких десертів та свіжої здоби. Цього разу Арнольд знову прийшов трохи раніше, ніж зазвичай. Чоловік усміхнувся сам до себе, щойно подумав про ту, з ким сьогодні мав зустрітися. Проте ця усмішка швидко зникла зі згадкою про контекст майбутньої розмови. Зараз вже не було того легкого передчуття, яке часто з'являлося в душі раніше, бо в ньому оселилося дещо інше. А саме: напруженість, страх і… щось особисте, що заважало йому бути просто детективом. Арнольд сів за старий столик, і його погляд звично ковзнув по залу. Все виглядало так само, як зазвичай, і водночас - ні. Наче це місце стало точкою, де постійно перетиналися дві реальності: його і її. Детектив знову подивився на годинник. 19:59. Майже одразу після цього... зайшла вона.
Нора рухалася так спокійно та впевнено, ніби нічого не змінилося, і це був просто ще один спільно проведений вечір. Біла сукня ловила жовте світло ламп, блищало темне волосся й червона помада на вустах. Її погляд швидко знайшов його. Жінка рішуче підійшла ближче та сіла навпроти.
- Ти знову прийшов раніше. - Зауважила вона тихо.
- Звичка.

Нора подивилася на нього трохи уважніше.
- Ти виглядаєш… серйозніше, ніж зазвичай.
- Повір мені, на це є причина.
Жінка ледь нахилила голову.
- Яка ж?
Арнольд відповів не одразу, уважно вивчаючи її поглядом. Так, немов намагався побачити в ній щось значно глибше за неземну красу.
- Це стосується справи Кенджі Такахари.
- То ти мене підозрюєш? - Промовила вона спокійно, без жодної тіні страху чи здивування, просто констатувавши факт. Здається, підозрювана вже давно чекала на це запитання. Чоловік повільно видихнув.
- Я не хочу ні на що натякати. - Він витримав певну паузу, готуючись до найважчої частини розмови. - Але тебе вже вкотре бачать разом із жертвою… перед тим, як вона зникає.

Між ними запала густа, холодна тиша. Нора вперто не відвела очей.
- Що ж… - Тихо сказала жінка. - Це було доволі очікувано.
В її голосі не прозвучало іронії, радше тихе й щире зізнання. Мабуть, вона й насправді так думала. Нора замислено відкинулася назад, на спинку стільця і дивилася на нього ще кілька секунд.
- Ти справді так вважаєш?
- Я не можу ігнорувати факти.
- І все ж ти однаково прийшов сюди, хоча розумів, що це може бути небезпечно.Чому?
Детектив розгублено замовк. Це мовчання і стало його найліпшою відповіддю. Жінка загадково усміхнулася.
- Ходімо до мене. - Мовила вона до нього. - Я тобі дещо покажу.
Арнольд нічого не сказав на знак згоди, проте й не відмовився. І цього виявилося цілком достатньо.

                                             ***

    Квартира Нори зустріла його тишею, що м'яко огортала вуха, ніби шовковиста тканина. Крізь неї всі звуки навколишнього світу здавалися приглушеними. Коли за його спиною зачинилися двері, Арнольд на мить зупинився, дозволивши собі просто відчути цей простір - не як детектив, що оцінює деталі, а як людина, що просто опинилася в незнайомому для неї місці. Світло тут видалося не таким, як у кав’ярні. Не публічним чи демонстративним, а затишним, особистим. Лампа в кутку відкидала теплий, золотавий відблиск на стіни, розмивала їхні межі й залишала деякі ділянки у напівтіні, щоб не відкривати кімнату повністю. Повітря було наповнене легким ароматом чогось квіткового й ніжного.
- Проходь. - Коротко кинула жінка, не озираючись.
Її голос звучав тут інакше, м'якше та глибше, ніби сам простір змінював його, роблячи ближчим. Детектив роззувся, акуратно поставив взуття біля стіни, і обережно рушив за нею до кімнати. Вона неспішно відчинила двері, наче надавала цьому моменту великого значення й хотіла якомога довше насолодитися ним. І коли Арнольд зайшов, то одразу відчув: це місце - не просто частина квартири, а щось значно більше й особисте, приховане від сторонніх очей. Кімната видалася невеликою, але в ній знайшлося достатньо простору, щоб почуватися вільно. Біля вікна стояв лакований стіл. Місто за склом вже повністю занурилося у вечір. Темні силуети будинків, поодинокі вогні та далекі ліхтарі створювали ілюзію нескінченності. В шафі рівними стопками лежали книги з психології та саморозвитку. На стіні висіла абстрактна картина з темними й світлими мазками, що ніби сперечалися між собою. Проте його погляд все одно зупинився не на цьому, а на фотографії, що привертала до себе найбільше уваги. Нора підійшла до неї, і її рухи стали трохи стриманішими, ніби вона все ще вагалася: показувати чи ні. Жінка взяла рамку в руки, і на мить її пальці нерішуче завмерли на краю дерев'яного матеріалу.
- Це мій колишній чоловік. - Нарешті сказала вона майже беззвучно, а потім простягнула світлину Арнольду. Їхні пальці на секунду торкнулися одне одного. Цього разу дотик вийшов іншим, не випадковим чи легким, а наповненим чимось глибшим, що не вимагало жодних слів. Детектив взяв фото й уважно подивився на нього. Чоловік на знімку виглядав досить-таки очікувано: впевнений, доглянутий, з тією харизмою, що одразу привертала увагу жінок. Його усмішка була відкритою, та в ній відчувалася награна правильність, відшліфована роками. Тому відразу стало ясно: він нещирий. Поруч із ним стояла Нора: тендітна, м'яка й невпевнена у собі. Але вже тоді з тим самим глибоким болем в очах, який Арнольд зміг осягнути тільки зараз.
- Віктор. - Додала жінка. Детектив поволі підняв голову і помітив, що вона вже більше не дивиться на нього. Натомість, Нора попрямувала до вікна, мандруючи поглядом кудись значно далі, ніж нічне місто.
- Він… - Жінка зробила паузу, підбираючи потрібні слова. - Був людиною, яку всі просто обожнювали.
Її голос звучав рівно, однак в ньому з’явилася помітна напруга, адже ці спогади давалися їй доволі важко.
- Ззовні Віктор здавався ідеальним. - Продовжила вона, відтворюючи вголос картину, яку колись сама приймала за правду. - Успішний, впевнений, ввічливий до жінок… принаймні так мені здалося спочатку.
Чоловік мовчав, не перебиваючи. Він не поспішав ставити запитання, бо відчував: зараз важливо не говорити, а слухати.
- Я пам’ятаю, як люди із заздрістю дивилися на нас. - Мовила Нора, сумно всміхнувшись, але ця усмішка була швидше відлунням далекого спогаду, ніж справжньою емоцією. - Вони казали, що мені пощастило.
Вона пильно поглянула на нього.
- І знаєш що? - Жінка зітхнула. - Я теж так думала.
Детектив обережно поклав фотографію назад на стіл.