11 Розділ

    Ранок у відділку завжди починався однаково. Різке світло, злегка задушливе повітря і звуки, надто гучні для людини, яка ще не встигла повністю прокинутися. Дзвінко задзеленчав мобільний телефон. Хтось переглядав документи, а хтось вже сперечався з колегами, і все це змішувалося в єдиний безперервний шум. Мабуть, до нього й можна було б звикнути… але Арнольд так і не зміг полюбити його. Не поспішаючи, він зайшов до приміщення. Його рухи виглядали зібраними, точними та майже автоматичними, хоча думки постійно поверталися до вчорашнього вечора, містку й світла, що відбивалося у воді. Тоді вона стояла поруч і просто дивилася на нього. Ці спогади ніяк не хотіли відпускати детектива, неначе тонка нитка, що вперто бриніла всередині.
- Арнольде.
Несподівано, чийсь голос вивів його із роздумів. Арнольд спантеличено підняв погляд. До нього підійшов один із співробітників - Гаррі. Він був чоловіком середнього віку, трохи втомленим, із гладкою папкою в руках.
- До тебе знову справа.
Детектив мовчки кивнув.
- Що цього разу?
Колега глухо видихнув.
- Зникнення.
Це слово прозвучало вже надто звично для нього.
- Хто зник?
- Бізнесмен Кенджі Такахара.
Ім’я немовби повисло в повітрі. Арнольд відреагував не одразу, про щось посилено розмірковуючи.
- Чи вже стали відомі якісь деталі?
Гаррі рвучко відкрив папку.
- На перший погляд нічого незвичайного, як для багатого підприємця. Кенджі - успішний чоловік, мав великі гроші й міжнародні зв’язки, був організатором перспективної компанії "Haneul Prime." Востаннє його бачили вчора ввечері.
- Де саме?
- В одному з тих кафе-барів, що в центрі. - Співробітник витримав паузу. - Кажуть, він був не один.
Погляд детектива вмить став уважнішим.
- Кенджі бачили з жінкою?
- Саме так. З молодою і дуже вродливою жінкою.
Вголос Арнольд нічого не сказав, та всередині вже почав здогадуватися, що ж саме то була за жінка.
- Свідки описують її… - Гаррі зиркнув на записи. - Як пані в обтислій білій сукні, з темним волоссям та дивовижною зовнішністю. А ще вона усміхалася. 

Чоловік тихо видихнув. Його погляд опустився на стіл, проте через деякий час знову піднявся вгору.
- Ясно.
Співробітник уважно подивився на нього.
- Що ти думаєш із цього приводу.
Детектив замислено кивнув головою.
- Думаю, що це не збіг.
- Я теж так вважаю.
- Це точно вона.
Сказане пролунало спокійно й без тіні сумніву. Колега кивнув.
- Схоже на те. Ти з нею вже спілкувався?

- Так.
- І?
- Вона… не така проста, як здається.
Гаррі злегка усміхнувся.
- Це ми вже зрозуміли.
Однак справа була не тільки в цьому. Арнольд відчув, як всередині нього щось сильно й щемливо стиснулося. Детектив згадав вчорашній вечір, її погляд і слова. І тепер… ще одне зникнення. Ще одне нове ім’я у папці з файлами. Кенджі Такахара. Невже все, що відбулося між ними, не мало для неї жодного значення? Чоловік підвівся різкіше, ніж зазвичай, і співробітник це помітив.
- Все нормально?
- Так. Мені просто потрібно… дещо перевірити.
Гаррі здивовано звів брови.
- Ти щось знаєш?
Замість відповіді, детектив відкрив, затримавши погляд на старій переписці. Цієї миті Арнольд уже зрозумів: це стовідсотково була вона, що докорінно змінювало все. Чоловік швидко набрав повідомлення, інколи від хвилювання не потрапляючи пальцем у потрібні літери: "Нам потрібно терміново зустрітися. Сьогодні о 20:00. У тій самій кав’ярні." Потім зупинився на секунду, прочитав написаний текст і додав: "Це важливо." Повідомлення негайно відправилося. Екран згас, проте напруга не зникла. Телефон знову опинився на столі, перевернутий дисплеєм донизу. Колега уважно подивився на нього.
- Це ж вона, так?
- Так.
- І ти впевнений, що вона прийде?
Арнольд ледь усміхнувся кутиком вуст.
- Прийде.
- Звідки в тебе така впевненість?
- Бо їй цікаво. - Він підняв погляд. - І мені теж.
Гаррі несхвально похитав головою.
- Ти граєш із вогнем.
Детектив не став нічого заперечувати, бо це було чистою правдою. Але справа полягала не тільки в цьому, а ще в тому, що чоловік вже давно перебував у цій маніпулятивній грі, і вийти з неї… Виявилося не так вже й просто. Детектив одразу ж відкрив чат, щойно почув сигнал повідомлення. "Добре. Я прийду." - слова вібрували на екрані так просто і спокійно, ніби нічого й не сталося. Немов це просто чергова звична зустріч. А Арнольд дивився на відповідь протягом ще кількох хвилин, і відчував, як напруга в душі стає дедалі сильнішою. Бо тепер… це вже не здавалося грою, а стало чимось іншим: небезпечним та незворотнім. Він швидко заблокував телефон і ледь чутно прошепотів до себе:
- Сьогодні все вирішиться.
Але навіть сам ще не був впевнений, що ж саме.