9 Розділ

    Вечір приходив поступово. Місто плавно перейшло з одного стану в інший, змінивши світло, ритм та настрій. Сонце вже сховалося за горизонтом, але його відлуння досі ще трималося у небі. Тонка смуга теплого світла змішалася з холодною синявою, поволі розчинившись у сутінках. З дзюркотінням під мостом текла ріка.
Темна й глибока, вона відбивала в собі сотні вогнів, розтягуючи їх у довгі тремтячі ряди, що ламалися від найменшого руху води. Повітря видалося прохолодним, але не різким; воно огортало, заспокоювало, змушувало робити кожен вдих трохи глибшим. Арнольд прийшов раніше. Чоловік стояв на мості, спершись об холодне металеве поруччя і замислено дивлячись вниз, у воду. Його погляд був зосереджений, проте думки знову поверталися до неї, до її голосу, усмішки й погляду. Він відчув її появу ще до того, як побачив ту саму легку й ледь помітну зміну в повітрі.
Детектив одразу ж обернувся. Нора йшла до нього неспішними й розміреними кроками. Біла сукня вкотре ловила світло ліхтарів, м’яко підкреслюючи кожен жест. Темне волосся блищало, наче справжній шовк, і в цьому поєднанні проглядалося щось нереальне - надто чітке, надто гармонійне, надто приголомшливе. Арнольд усміхнувся і затримав на ній погляд трохи довше, ніж хотілося б.
- Ти завжди приходиш так… вчасно?
Вона підійшла ближче та зупинилася поруч із ним. Її погляд розсіяно ковзнув по річці, по світлу, по містку. І лише згодом повернувся до нього.
- А ти завжди приходиш так рано? - В голосі жінки прозвучало щось м’яке й злегка жартівливе.
- Залежить від того, на кого чекаю.
Нора заінтриговано всміхнулася.
- Це стосується цього разу?
Він не відвів очей.
- Цього разу - так.
Між ними запанувала коротка мовчанка, не порожня, а наповнена тим самим трепетним відчуттям, яке виникло ще в кав’ярні. Воно було тихе й невидиме, але дуже відчутне. Жінка стала поруч із ним, розслаблено схрестивши ноги. Вітер ледь торкнувся її волосся, змусивши кілька пасом сколихнутися на місці.
- Тут красиво. - Сказала Нора тихо і поглянула вниз.
- Так.
Чоловік також подивився туди.
- Особливо ввечері.
- Мені подобається спостерігати, як відбивається світло у воді. Тоді все наче стає магічним та нереальним, ніби з дитячої казки. А тобі це подобається?

Детектив кивнув.
- Іноді.

Жінка ледь нахилила голову.
- Чому ж не завжди?
Він на секунду замислився.
- Бо час від часу бажаєш бачити речі такими, якими вони є насправді. Але бувають моменти, коли хочеться сховатися у світлій та затишній ілюзії.
Вона усміхнулася
- А сьогодні який варіант?
- Сьогодні… можна дозволити собі й другий.
Арнольд відчув, як щось всередині нього тихо, однак впевнено відгукнулося на ці слова. Після цього вони ще кілька секунд мовчали. Місто навколо жваво гуділо. Повз них проходили різні люди. Хтось сміявся, хтось говорив по телефону, а хтось невимушено рухався далі. Тільки от все це відбувалося десь осторонь, лишивши наодинці цієї миті.
- Як пройшов твій день? - Нарешті запитала в нього Нора цілком буденним голосом.
- Як завжди. - Відповів чоловік. - Нічого незвичайного. Купа роботи й короткі дедлайн.
- І ти все одно вирішив прийти?
- Так.
Вона усміхнулася.
- Це дуже мило.
- А ти? Як пройшов твій день?
Жінка відвернулася, дивлячись у бік міста.
- Спокійно. Я люблю такі дні, бо вони дають час подумати про різні цікавинки.
- Наприклад?
Нора повернулася до нього.
- Про людей. І про те, чому вони деякі вчинки.
Детектив уважно подивився на неї.
- І як часто ти знаходиш відповіді?
Нора трохи нахилила голову.
- Інколи.
- Які ж вони?
Вона довго мовчала, ніби вирішуючи, що ж їй краще відповісти.
- Люди складніші, ніж здаються.
- Це точно.
- Але водночас… дуже часто такі передбачувані. Слова, що прозвучали тихо й мирної, містили в собі щось значно глибше, і Арнольд це відчув.
- Ти так добре їх розумієш?
Жінка знизила плечима.
- Я просто спостерігаю
- Хіба цього достатньо для повного розслідування?
- Часто - так. А ти?
- Що я?
- Ти ж також працюєш з людьми.

Він ледь усміхнувся.
- Доводиться.
- І як тобі?
Чоловік на секунду замислився.
- Це… цікаво і водночас дещо складно.
- Чим саме?
Детектив подивився на річку.
- Тим, що інколи їх дуже складно зрозуміти. І не всі хочуть говорити правду.
Нора дивилася на нього уважно.
- А ти сам завжди говориш правду?
Арнольд зніяковіло відвів погляд.
- Ні, на жаль.
- Ну це хоча б чесно.
- А як щодо тебе?
Вона відповіла не одразу, лише задумливо провела пальцем по холодному металу перил.
- Я говорю… тільки те, що вважаю за потрібне.
Це мало б насторожити, але натомість тільки ще більше заінтригувало собою. Раптом чоловік відчув, що його інтерес до неї стає ще сильнішим. Не тільки як до підозрюваної, а радше, як до людини.
- Ти складна. - Промовив він тихо. - І дуже таємнича.

- Можливо. - Визнала Нора. - Тобі це не подобається?
- Ні, навпаки, так ще цікавіше.
Вони знову замовкли, тільки цього разу тиша виявилася теплішою і ближчою, немов між ними стало менше відстані. Вітер трохи посилився. Нора злегка здригнулася, майже непомітно. Проте Арнольд це помітив.
- Холодно?
Вона заперечливо похитала головою.
- Ні. Тобто, так, трохи.
Він, не замислюючись, зняв піджак і подав їй. Жінка спершу на секунду затрималася, а потім все ж взяла. Їхні пальці знову торкнулися, і цей дотик виявився довшим, за будь-який діалог. Нора рішуче накинула піджак на плечі.
- Дякую.
- Будь ласка.
Вона стала до нього трохи ближче.
- Ти завжди такий же добрий та уважний?
- Я стараюся. Принаймні сьогодні я по-особливому.
Її усмішка зробилася трохи м’якшою та справжнішою. І на мить… Нора почала виглядати зовсім інакше: не як хижак чи щось небезпечне, а просто… як звичайна земна жінка, що хотіла підтримки, любові та турботи. Час знову почав розчинятися. Вони говорили ще. Про місто, про місця, які їм подобаються і про дрібниці, що зазвичай не мають значення, але в якийсь момент різко здаються важливішими за все на світі. І з кожною хвилиною між ними ставало менше дистанції й менше обережності. І більше… чогось іншого.
- Мені, мабуть, час. - Сказала нарешті Нора тихо. Арнольд кивнув.
- Так. Шкода, що цей вечір закінчився так швидко.
Вона загадково усміхнулася.
- Можна зробити так, щоб він був не останній.
- Можна. Тоді… ще побачимось?
Жінка дивилася на нього кілька секунд, а потім ствердно кивнула.
- Побачимось.
Нора віддала піджак, тож їхні пальці знову торкнулися. І цього разу… ніхто не поспішив прибрати руку одразу.
- До зустрічі, Арнольде.
- До зустрічі, Норо.
Нора пішла назад, не озираючись. А він залишився стояти на місці, дивлячись їй услід і відчуваючи, що зв’язок між ними з кожною секундою стає все сильнішим та небезпечнішим. І вже зовсім не випадковим.