8 Розділ

    Ранок прийшов тихо і без поспіху, ніби місто саме ще не вирішило - прокидатися йому чи залишитися у напівсні ще трохи. Світло просочувалося крізь штори тонкими смугами й лягало на підлогу, на стіл і стіни, розмиваючи межу між днем та ніччю. Арнольд прокинувся не одразу. Спочатку його розбудило відчуття, те саме, яке залишалося ще з вчорашнього вечора. Наче щось не закінчилося. Наче думка обірвалася посередині, й так і не повернулася на своє місце. Чоловік повільно відкрив очі й кілька секунд просто лежав, дивлячись у стелю і не думаючи ні про що конкретне. Вона знову була тут, у його пам’яті, думках та відчуттях. Її милозвучний голос, лагідний погляд і дивовижна усмішка. Детектив перевернувся на бік та простягнув руку до телефону. Екран одразу ж загорівся м’яким світлом, щойно прийшло перше повідомлення. Арнольд із завмиранням серця відкрив його. "Привіт, це Нора. Давай зустрінемося сьогодні ввечері о 20:00 на мосту над річкою?" Чоловік затримав погляд на цих словах трохи довше, ніж зазвичай, бо для нього вони були не просто текстом, а чимось важливішим і значно більшим за звичайні слова. Він повільно видихнув і відчув, як всередині зароджується радість і помітне тепло. Саме це й здавалося йому найнебезпечнішим. Детектив провів пальцем по екрану ще раз, перечитуючи. "Сьогодні. О 20:00 зустріч на мосту." Все просто, без зайвих слів та пояснень. І водночас… цього виявилося цілком достатньо для початку чогось нового і незнаного. Арнольд сів на ліжку й замислено провів рукою по волоссю.
- Це погана ідея. - Тихо сказав сам до себе, але не відклав телефон і не видалив повідомлення, а навпаки, відкрив діалог. Згодом, добре подумавши, детектив надрукував слова і стер. Далі знову щось набрав, зупинився і лише тоді наважився відправити: "Привіт. Це... Трохи несподівано." Відповідь прийшла не одразу, і ці кілька хвилин терплячого очікування здалися йому цілою вічністю. Детектив встав і підійшов до вікна. Місто ще тільки прокидалося. Люди поспішно прямували кудись по своїх справах, співали птахи у верховітті дерев, а машини рухалися бурхливим потоком по автомагістралям. На перший погляд, це був звичайнісінький ранок і водночас зовсім не такий, як інші… Бо його думки вже давно перебували не тут. Телефон тихо завібрував, тож Арнольд одразу подивився на дисплей. "Можливо 🙂 А тобі це не подобається?" Чоловік ледь усміхнувся й повернувся до ліжка. "Залежить від того, хто пише." "І як ти почуваєшся цього разу?" Він на секунду замислився. Детектив майже відчув, яка ж ця розмова… легка, ненав'язлива й щира. Це здавалося дивним, проте неймовірно приємним. "Думаю, що чудово. Інакше б не відповідав." Вона відписала швидше. "Це добре. Я вже почала думати, що ти занадто серйозний для таких речей." Арнольд тихо видихнув. "Я можу бути різним. Просто не завжди показую це одразу, бо потребую часу, аби розкритися поруч із людиною." "Мені подобається, коли люди не відкриваються одразу. Так цікавіше." Чоловік провів рукою по обличчю, і сам не помітив, як усміхнувся. "Тобі подобається, коли є загадка?" "Дуже. Інакше швидко стає нудно." Він гмикнув. Он воно як. Що ж, цілком справедливо, адже Нора була для нього справжньою загадкою.
"Тоді я постараюся не розчарувати." Далі промайнуло кілька секунд тиші, після чого знову висвітилися нове повідомлення. "Я в цьому не сумніваюся." Вони продовжили спілкуватися неспішно, приємно розтягуючи час, наче обидва просто… насолоджувалися моментом. "То що скажеш?" - Написала вона. - "Міст. 20:00. Ти прийдеш?" Детектив подивився на ці слова. Вони були такі прості й водночас заманливо! Вперше Арнольд прийняв рішення без аналізу й без логіки, просто керуючись власними почуттями. "Прийду." Її відповідь з’явилася майже одразу. "Добре. Тоді до вечора." Чоловік не поспішав закривати чат, тому ще кілька секунд дивився на екран, чекаючи на ще одне повідомлення. Але воно більше не з'явилося.

                                            ***

    Нора сиділа біля вікна. Ранкове світло падало на її обличчя, роблячи світлу шкіру майже прозорою. Жінка тримала у руці телефон і дивилася на останнє повідомлення. "Прийду." Її губи поволі розтягнулися у тонкій і ледь помітній усмішці. Спокійній, м’якій і водночас чомусь холодній. Вона була спокійна, м'яка і водночас холодна. Нора поклала телефон поруч та подивилася у вікно, за яким рухалися люди і шуміли машини. Світ жив своїм звичним життям. Все виглядало звичайним, і саме тому - таким далеким. Нора поволі провела пальцем по склу, наче відчувала його холод. На мить її відображення зробилося трохи іншим, темнішим та глибшим.
- Ти знову граєшся. - Тихо прозвучало всередині, проте жінка не повернула голови й не змінила виразу обличчя.
- Ні, - подумала вона спокійно. - Просто я хочу дізнатися про нього більше.
- Ти зволікаєш занадто довго, як для мене.
Голос замовк, чекаючи відповіді. Нора ледь кивнула.
- Не хвилюйся.
Її погляд став помітно холоднішим та впевненішим.
- Цього разу я точно вб’ю його.
Запала цілковита тиша. І десь всередині… щось задоволено усміхнулося.