7 Розділ

    Квартира зустріла його глухою і рівною тишею, такою, що зазвичай допомагає зібрати думки після довгого та важкого дня. Але цього разу вона не працювала так, як це повинно було бути. Тривала мовчанка не заспокоювала, а лише підкреслювала те, що відбувалося всередині нього. Арнольд зачинив двері, повільно провів рукою по волоссю і на мить зупинився в коридорі, ніби забувши, навіщо прийшов. Світло в кімнаті було приглушеним. Лише одна лампа кидала м’яке й тьмяне сяйво, залишаючи частину приміщення в напівтемряві. Усе виглядало так само, як і завжди: стіл, стілець, полиця з книгами, кілька папок, які він не встиг розібрати. І водночас... зараз звичний інтер'єр відчувався трохи інакше. Детектив зняв пальто та повісив його на спинку стільця, але вирішив не йти далі. Він просто залишився стояти на місці, дивлячись у порожній простір перед собою. В голові була не справа, не фотографії, не записи, а вона. Її образ з’являвся надто чітко, надто легко, ніби чоловік не просто згадував її, а бачив знову. Біла сукня, темне волосся, яке ловило світло. Погляд, спокійний і глибокий, трохи... не такий, як у інших людей. Арнольд поволі видихнув і пройшов до кімнати. Потім сів, поклав руки на стіл та спробував зосередитися на фактах.
- Вона підозрювана. - Тихо повторив детектив, як нагадування самому собі. Слова прозвучали правильно, чітко й раціонально, проте не змогли переконати схвильоване серце. На секунду він закрив очі, і замість того, щоб побачити папери, записи чи схеми… Знову побачив її усмішку, ту, звичайну, легку й майже невинну. І саме це й здавалося дивним. Бо чоловік знав, що за нею ховається щось інше. І все ж… Арнольд не міг відкинути це почуття. Детектив відкрив очі і різко підвівшись, повільно пройшовся кімнатою у спробі прогнати нав'язливі думки. Не допомогло.
- Це просто інтерес. - Прошепотів він сам до себе. - Професійний інтерес.
Слідчий зупинився біля вікна і подивився на місто. Рівно світили вуличні ліхтарі, по дорогах рухалися машини, а десь у вікнах горіло далеке світло. Звичайне життя, звичайні люди, звичайні історії. Серед цього всього, десь там знаходилася вона. Можливо, Нора зараз теж дивилася у вікно. Або… усміхалася комусь іншому. Ця думка з’явилася раптово, і відразу ж викликала неприємне відчуття у грудях. Цього виявилося цілком достатньо, щоб чоловік насупився.
- Дурниці. - Різко відрубав Арнольд, однак не відвернувся від вікна. Його пальці ледь стиснулися. Детектив з усіх сил намагався повернутися до аналізу, до фактів. Вона - підозрювана. Ймовірно - серійна вбивця. Маніпулятор. Небезпечна жінка. Цих фактів повинно бути достатньо. Їх завжди було достатньо. Та не цього разу. Він знову повернувся до столу, взяв блокнот та відкрив його та пройшовся поглядом по записах: "20:00. Кав’ярня. Усмішка." Нижче розташувалася коротка помітка, зроблена вже після зустрічі: Нора. Чоловік затримався на цьому слові й повільно провів по ньому пальцем, наче для нього це було не просто ім’я, а дещо значно більше. Згодом, Арнольд сів, і вже не намагався одразу прогнати думки, дозволивши їм плавно плинути одна за одною. Голос спокійний і м’який, але із ледь відчутним холодом. Її погляд, який, здається, бачив більше. Її неповні та обережні відповіді, що були водночас чесними в якомусь дивному сенсі. Детектив розслаблено відкинувся на спинку стільця.
- Вона грає. - Задумливо промовив він, і одразу ж подумав: "І я теж." Це було гіркою правдою. Їхня розмова тільки виглядала випадковою. Ця жінка щось шукала, так само, як і він, але між ними все одно знаходилося щось значно більше. Щось, що не входило в його план і зводило все розслідування нанівець. Заплющивши очі, чоловік знову побачив той момент, коли їхні пальці коротко й ледь відчутно торкнулися одне одного. Цей момент
чомусь запам’ятався йому сильніше, ніж хотілося б. 

- Ні.
Він підвівся, зробив кілька кроків та зупинився.
- Цього не повинно бути. Не зараз. Не тоді, коли вона так сильно пов'язана з моєю роботою. Те, що я відчуваю - звичайна людська симпатія.
Але навіть для самого себе ці слова прозвучали непереконливо. Бо детектив працював із людьми роками, а тому бачив різні реакції, емоції й маніпуляції. Таким чином він навчився відрізняти просту симпатію від кохання. Це було щось інше, не просто цікавість, а закоханість, що вже ставала проблемою. Чоловік повернувся до столу і сперся на нього руками. Потім нахилив голову.
- Я занадто близько до розгадки. - Прошепотів він. Тиша знову заповнила кімнату, тільки тепер вона була іншою, напруженою, наче щось от-от мало б статися. Арнольд повільно сів, поклав руки на коліна та вперше дозволив собі повторити думку, яка його лякала.
- Вона мені подобається. - Слова пролунали тихо, однак чітко. - Це неправильно, бо суперечить усьому.

Як же тоді його робота, досвід і принципи? Інтуїція шепотіла одне: не довіряти, не зближуватися, не втягуватися. Проте... він вже був втягнутий, що дуже дратувало. Детектив розумів, що його реакція - хибна. Чоловік підвів погляд і подивився в темряву кімнати, певно, силкуючись знайти там відповідь, як буде краще вчинити.
- Чим же ти відрізняєшся від інших, Норо? - Тихо запитав він. Питання залишилося без відповіді, але відчуття залишалося там, невидиме й постійне. Здається, щось повільно та невідворотно тягнуло його до неї, проте Арнольд не міг пояснити чому. Детектив знову встав, підійшов до вікна і відкрив його. Холодне, свіже повітря проникло до кімнати. Воно трохи "привело його до тями," хоча й не повністю. Чоловік глибоко вдихнув і тихо промовив:
- Це моя справа. І я доведу її до кінця.
Але десь всередині вже з'явилося розуміння: це більше, ніж справа. І вона набагато небезпечніша.