6 Розділ

    Метро ввечері жило своїм окремим життям.
Підземелля було наповнене постійним рухом: кроки, голоси, шелест тканини та далекий гуркіт поїздів, що підходили і відходили, ніби хвилі, що ніколи не зупиняються. Світло тут здавалося штучним та холодним, тож у ньому обличчя людей виглядали інакше - блідіші, серйозніші, ніби кожен приховував у собі щось, про що не хотів говорити. Нора стояла на платформі. Червоний костюм різко контрастував із сірими стінами, металом та темним одягом пасажирів навколо. Проте сама вона виглядала так, наче вже давно не належала цьому світові. Наче випадково опинилася тут, серед цього жвавого галасу. Її погляд повільно й спокійно ковзав по натовпу, бо жінка дивилася не на людей, а крізь них. Чоловіки, жінки, діти і закохані пари - Нора бачила це, однак спостерігала за всім із відстороненою байдужістю. Поїзд під’їхав із глухим гуркотом. Здавалося б, навіть повітря здригнулося. Двері відчинилися. Натовп захвилювався, щосили проштовхуючись вперед, усередину. Жінка зайшла разом з іншими в напівпорожній вагон. Світло ламп відбивалося у металевих поручнях, створюючи дивне відчуття замкнутого простору, де все повторюється. Вона сіла біля вікна, і затемнене скло відобразило її обличчя. Воно було спокійне, ідеальне, майже фарфорове. Поїзд рушив, тож гуркіт став рівномірним та монотонним. І саме в цьому на перший погляд спокійному шумі… щось змінилося. Спочатку ледь помітно, як відлуння думки або чужий шепіт, що не мав звуку, але з кожною секундою ставав все чіткішим. Він здавався їй вкрай знайомим і проникав своїм ехом у найглибші куточки свідомості.
- Чому ти не вбила його?
Слова прозвучали всередині просто всередині неї, там, де закінчувалися її власні думки та починалися відчуття. Нора не здригнулася й не змінила виразу обличчя, лише схвильовано кліпнула.
- Я думала, ми працюємо заодно. - Спокійно продовжив голос, але в ньому відчувалася легка насмішка. Жінка перевела погляд на своє відображення. На мить, воно розпливлося й втратило власні контури, показавши справжнє обличчя того, що сиділо в ній.
- Зачекай, не так швидко. - Відповіла вона подумки. - Мені просто було цікаво дізнатися, хто він такий.
На якусь долю секунди в голові запанувала тиша. Наче щось всередині іронічно всміхнулося.
- Як довго ти з ним гратимешся?
Вагон стрімко мчав у темряву тунелю. Світло миготіло а вікном. Нора ледь схилила голову, продовжуючи дивитися на своє відображення.
- Не хвилюйся, - тихо подумала жінка. - Я вб’ю його наступної зустрічі. 

Ці слова прозвучали легко, немов їхній зміст вже давно став звичним для неї.
- Зазвичай із тобою такого ніколи не траплялося. - Сухо зауважив голос. - Ти вбивала не вагаючись. - Він витримав паузу. - І тільки іноді чекала…поки мине деякий час з моменту знайомства.
Нора повільно провела пальцем по залізному сидіння, мимоволі відчувши весь холод металу.
- Цього разу все інакше.
- Чим же?
Її погляд знову повернувся до відображення, і цього разу вона дивилася вже довше.
- Він не схожий на інших людей.
Силует у вікні розтягнувся в формі хижої, нелюдської усмішки.
- Звучить так, ніби ти в нього закохалася.
Сутність сказала це легко й весело, майже жартома. Жінка спантеличено кліпнула. Тінь одразу ж зникла.
- Я? Ні. Ні в якому разі.
Її погляд став твердішим та холоднішим.
- Після того, що я пережила… я більше не здатна покохати жодного чоловіка.
Поїзд трохи здригнувся, повертаючи вбік. На секунду світло згасло, але згодом швидко спалахнуло знову. У цей короткий момент її відображення знову видалося зовсім іншим, темнішим і глибшим.
- Звучить як вирок. - Зауважив голос.
Нора не відвела погляду.
- Це всього лиш констатація факту.
Її відповідь була спокійною та цілком незворушною. Але десь глибше… щось ледь помітно напружилося в ній.
- Ммм… - Сутність ніби задумалася. - Ти завжди так кажеш, коли хочеш переконати не мене… а радше себе.
Жінка рішуче відвернулася від скла і подивилася на людей у вагоні. Звичайні обличчя, втомлені сумні, радісні та живі. Звідки їм було знати про те, що саме їде разом із ними цим поїздом?
- Ти помиляєшся.
- Можливо. А можливо й ні.
Гуркіт метро став гучнішим, наче хотів підкреслити ці слова.
- Роби що хочеш. - Мовив голос, і в ньому знову з’явилася легка насмішка. - Але ти ж розумієш… - Він на мить замовк, підбираючи слова. - Що мені потрібно більше...

- Я знаю. - М'яко подумала Нора. - І ти це отримаєш. Як завжди.
Потяг почав сповільнюватися. Світло зробилося яскравішим. Пасажири навколо заворушилися, готуючись виходити. Жінка відкрила очі, а її відображення знову стало звичайним, без натяку на паранормальність. Зовні - нічого ніби  не сталося. Однак десь глибоко всередині… Усмішка залишилася. Невидима для інших, але від того не менш небезпечна.