5 Розділ

    Кав’ярня зустріла його світлом та теплом.
Воно видалося м’яким і приглушеним, ніби навмисно створеним для того, щоб люди відчували себе в закладі трохи спокійніше та затишніше. У ніс знову вдарив аромат кави - знайомий, насичений, з легкою гіркотою, яка залишалася десь у глибині. Арнольд неквапом зайшов і окинув приміщення оцінюючим поглядом: люди, розмови і сміх. Все виглядало… нормально, так як і зазвичай. Чоловік обрав собі столик збоку, але так, щоб бачити вхід. Потім сів і замовив собі напій, який зовсім не збирався пити, та просто почав чекати. Годинник на стіні повільно наближався до восьмої. 19:48. 19:52. 19:57. Його пальці продовжували спокійно лежати на столі, однак всередині щось вже напружилося, ніби струна, що ось-ось задзвенить. 20:00. Поки що нічого незвичайного не траплялося. Двері відчинялися, й усередину заходили незнайомі люди. Проте її не було. Детектив тихо видихнув. Гаразд, мабуть, він помилився. Можливо, це була лише випадкова закономірність, що одного одразу все ж-таки порушилася. Можливо... Арнольд перевів погляд у бік вікна. Раптом, дзвіночок над вхідними дверима тихо дзеленькнув. Він повернувся не одразу, тільки через секунду глянув на поріг та побачив її. І весь світ ніби завмер у цю мить. Вона стояла в дверях, у тій самій чарівній білій сукні. Тканина контрастувала зі шкірою незнайомки так, наче була створена саме для неї. Шкіра виглядала фарфоровою, рівною і майже бездоганною, немов скляна поверхня, до якої ніколи не торкалося ні сонце, ні час. Чорне волосся блищало під світлом ламп - коротке, укладене в пишну укладку, що нагадувала старі фотографії з минулого. Щось далеке й втрачене, але водночас - надто живе. Її рухи були плавними та спокійними. Ця жінка ніколи не поспішала, бо завжди приходила саме в той момент, коли потрібно. Детектив дивився на неї і відчував те саме, що й інші люди. Щось у ній явно було не так, але чоловік не знав, як це назвати або пояснити. Проте воно існувало. Якийсь невідомий, невловимий порив тягнув його до неї. А вона, не зважаючи на приголомшені погляди людей, швидко підійшла до стійки та замовила каву. Її голос звучав тихо і майже беззвучно, та чомусь він почув його чітко, неначе все інші звуки мимоволі відступали перед ним. Потім жінка взяла чашку й обернулася, а її погляд замислено ковзнув по залі. Оцінюючи атмосферу, її очі спершу затрималися на одному чоловікові, потім на іншому, і… пройшли повз Арнольда, навіть не зупинившись. Це дещо засмутило його. Тим часом, жінка обрала собі місце й сіла, самотньо підперши підборіддя рукою. Арнольд відчув, як щось всередині нього стислося ще сильніше. Він чекав. Мабуть, вона теж на когось чекала. З хвилини на хвилину до неї мала б підійти чергова жертва. Однак пройшла ціла хвилина, а згодом і дві. Ніхто до неї так і не підійшов, а підозрювана продовжувала сидіти спокійно, легко торкаючись пальцями порцелянової чашки. Погляд і зараз здавався чи то відсутнім, чи то трохи напруженим. Детективу набридло постійно чекати, тож він вирішив, що треба діяти самому. Чоловік рішуче піднявся з місця,  підійшов до її столика та зупинився.
- Можна до вас підсісти?
Жінка підняла очі й подивилася на нього. І цей погляд, такий прямий і глибокий, не міг зрівнятися жодним дивом у світі.
- Якщо хочете. - Спокійно відповіла вона.
Її тон був мелодійний та ніжний; він солодкою павутиною обплутував свідомість, змушуючи повірити у будь-яке сказане слово. Та водночас… у ньому звучало щось холодне. Арнольд сів.
- Арнольд.
Підозрювана ледь нахилила голову.
- Гарне ім’я.
- А ваше?
- Можеш називати мене… як хочеш.
Здається, вона немовби гралася із ним. Детектив злегка усміхнувся.
- Це не відповідь.
- А хіба це важливо? - Тихо мовила жінка. Він подивився на неї трохи уважніше.
- Для знайомства - так.
Вона довго не відповідала, просто мовчки дивлячись на нього.

- Нора. - Відказала нарешті. Ім’я злетіло з її вуст легко, наче вона могла змінити його в будь-який момент.
- Приємно познайомитись, Нора.
Підозрювана всміхнулася кутиком губ. Але поки що ця усмішка виглядала цілком природньою та звичайною. "Поки що." На секунду запанувала тиша, наповнена чимось легким і трохи інтригуючим.

- Ти часто так робиш? - Поцікавилася жінка. - Просто так підходиш до незнайомих людей, щоб поговорити?
- Залежить від людини.
- І що ж має бути в людині такого, щоб ти вирішив підійти?
Чоловік задумливо нахилив голову.
- Важко пояснити. Іноді достатньо одного погляду, щоб виникло таке бажання.
Нора здивовано підняла брову.
- Серйозно?
- Так.
- І що ж ти побачив зараз? - Її голос став інакшим та тихішим, бо нетерпляче очікував на відповідь. Арнольд на секунду задумався, підбираючи слова.
- Щось дивовижне… Таке, що не хотілося ігнорувати.
Вона відповіла не одразу, але мимохідний радісний блиск в очах видав її справжню емоцію.
- Гарна відповідь.
- А ти? Ти часто дозволяєш незнайомцям сідати поруч?
Нора провела пальцем по краю чашки, і та злегка задзвеніла.
- Ні. Але іноді… хочеться зробити виняток.
- І сьогодні саме такий день?
Підозрювана знизала плечима.
- Можливо.

Атмосфера навколо знову здавалася теплою та живою. Жінка трохи відхилилася назад, уважно розглядаючи його.
- Ти не схожий на тих, хто просто так заводить розмови.
- А на кого тоді схожий?
- На того, хто звик спостерігати.
Це пролунало легко, майже жартома, однак щось у цих словах було правдою, а тому зачепило його. Детектив тонко усміхнувся.
- Я бачу, ти теж дуже спостережлива.
Вона ледь нахилила голову.
- Звичка.
- Це якось пов'язано з роботою?
Питання прозвучало невимушено, але насправді могло би багато чого розповісти про неї. Нора на секунду затримала погляд, розмірковуючи, як їй краще відповісти.
- Можна і так сказати.
- І що ж це за робота?
Підозрювана лукаво повела плечем.
- А ти завжди так швидко переходиш до більш особистих речей?
- Я просто цікавлюся. У цьому немає ніяких прихованих особистих мотивів.
Вона витримала коротку паузу.
- Я працюю… з людьми.
- Це звучить надто обширно.
- Так і є.
- І що ж саме ти з ними робиш?
Жінка на мить відвернулася до вікна, ховаючи у власних очах те, що ніколи нікому не хотіла показувати.
- Допомагаю їм…розкриватися.
У сказаних словах пролунало дещо значно більше, ніж просто правда. Щось таке, що могло бути безпосередньо пов'язане з нею самою. І чоловік це відчув.
- Ти психолог?
Нора тихо засміялася.
- Так... Але я не така добра, як ти можливо подумав.
- А виглядаєш дуже навіть.
- Інколи зовнішність - це оманливе враження.
Він посміхнувся.
- У мене є відчуття, що ти часто так кажеш.
- А у мене - що ти не завжди віриш словам.
- Це правда.
Підозрювана нахилилася трохи ближче.
- А ким же ти працюєш, якщо не секрет?
Арнольд не відвів погляду. Він сам не знав чому, але вирішив сказати їй правду.
- Детективом.
Спершу вона здивовано завмерла, але потім знову розслаблено видихнула.
- Серйозно?
- Так.
- І ти прямо зараз на роботі?
Детектив злегка усміхнувся.
- Не зовсім. Тобто, можна сказати й так, але я прийшов сюди ще й із власного бажання.
- Тоді мені, мабуть, варто хвилюватися?
Жінка сказала це жартома, однак її зіниці при цьому залишалися вкрай уважними.
- Залежить від того, чи є причини.
- А ти думаєш, що є?
Він зробив коротку паузу.
- Я поки що просто знайомлюсь і збираю відомості докупи.
Нора дивилася на нього, не кліпаючи, ще кілька секунд. А потім швидко кивнула.
- Це звучить значно краще.
Між ними вкотре запанувала тиша, що, на диво, зовсім не здавалася незручною, а навпаки, дуже спокійною та затишною. Підозрювана замислено провела рукою по шовковистому волоссю.
- Напевно, це цікава робота.
- Буває.
- Ти бачиш багато… різного?
- Більше, ніж хотілося б. Багато роблять вигляд, що це не так, але насправді подібні речі сильно впливають на психіку.
- І тебе це не лякає? Ніколи не думав звільнитися?
Арнольд знизав плечима.
- З часом звикаєш.
- Або просто перестаєш акцентувати на цьому увагу, чи не так?
Детектив подивився на неї уважніше.
- А ти?
- Я?
- Ти звикаєш до людей?
Вона поволі похитала головою.
- Ні.
- Чому?
Жінка зробила квапливий ковток кави.
- Бо кожна людина цікава по-своєму і кожна розмова звучить по-іншому, наче мандрівка у паралельний світ, де потрібно вивчити принцип його роботи та допомогти вгамувати внутрішній хаос. І це справді вражає.
Нора говорила неголосно, але щиро, і детектив із подивом відчув, що відчуває до неї сильнішу симпатію, ніж хотілося б.
- Ти часто тут буваєш? - Невимушено запитав він. Нора ще раз ковтнула каву.
- Іноді.
- Любиш такі місця?
- Так, б вони дуже зручні.
- Чим саме?
- Тільки тут люди нарешті розслабляються і стають собою.
Він кивнув.
- Це правда.
- А ти?
- Що я?
- Ти теж приходиш сюди, щоб "дивитися на людей?"
Чоловік усміхнувся.
- Сьогодні - так.
- І як тобі?
- Знайшов дещо цікаве.
Нора підняла брову.
- Наприклад?
Арнольд нахилився трохи вперед.
- Тебе.
У відповідь пролунала цілковита тиша - коротка, проте наповнена відчутним задоволенням. Жінка знову усміхнулася, але саме зараз у її усмішці з’явилося щось нове, ледь вловиме, але дуже дивне й особливе. Час знову розчинився у теплих вуличних вогнях. Вони говорили ще. Про дрібниці, про місто, про випадкові речі, які раптом здавалися важливими. І кожне слово було чимось більшим, ніж просто слово.