4 Розділ

    Увечері атмосфера відділку змінювалася. Денний шум поволі розчинявся в просторі, ніби його вимикали разом із частиною освітлення. Коридори ставали довшими, тіні глибшими, а звуки рідшими й виразнішими. Десь далеко чулося гупання дверей, хтось тихо говорив по телефону, але загалом будівля виглядала так, ніби була занурена у власні роздуми. Кабінет Арнольда був освітлений лише настільною лампою. Тепле світло падало на стіл, залишаючи решту кімнати в напівтемряві. Розкриті папки лежали на столі, розкладені в хаотичному, однак гарно продуманому порядку. Фотографії, звіти, роздруківки - все змішалося в один великий розсипаний пазл, який поки що ніхто, крім нього, не намагався скласти докупи. Чоловік сидів нерухомо, і лише його очі поволі ковзали по сторінках. Одна справа, друга, третя. Імена та портрети змінювалися, а кінцівка - ні. На перший погляд, історії здавалися цілком різними, проте щось мало б пов'язувати їх. І він це розумів: хоч поки що й не бачив картини чітко, але відчував кожну невидиму нитку, що тягнулася крізь усі ці життя. Арнольд взяв одну з фотографій, на якій був зображений тридцятип'ятирічний чоловік. Вишуканий діловий костюм, впевнений погляд та легка усмішка. На звороті, в кутку позначені ім’я, посада і дата зникнення. Детектив відклав її та взяв наступну світлину з молодшим та спортивнішим юнаком. Фото було зроблене десь на вулиці, у русі, а людина виглядала живою та енергійною. Потім промайнула ще одна світлина, і ще. Перед ним лежали різні за зовнішністю чоловіки, проте водночас чимось надивовижу схожі. Він відкинувся на спинку стільця й провів рукою по обличчю.
- Що вас об’єднує? - Тихо пробурмотів сам до себе. Ніхто йому нічого не відповів, і лише годинник на стіні відбив наступну хвилину. Арнольд нахилився вперед і почав розкладати фотографії по-іншому, не за датами, не за місцем, а інтуїтивно. Тут - один потерпілий. Поруч - інший. Тепер він брав до уваги не факти, а радше особисту інтуїцію. Усі вони виглядали вкрай успішними, й це одразу кидалося в очі. Мабуть так було саме через дорогий одяг і демонстративну впевненість у позах. Саме так зазвичай і виглядає погляд людей, що звикли завжди отримувати бажане. Детектив узяв ручку і зробив короткий запис у блокноті: "Успішні. Соціально активні. Впевнені."
- Це не випадково. - Тихо сказав чоловік сам собі. Але й цієї інформації все ще виявилося недостатньо. Занадто загально. Занадто поверхнево. Він відкрив першу справу, перегорнув сторінки та зупинився на останньому дні. Очі вкотре швидко пробігли по тексту: "Останній раз бачили…" Арнольд зацікавлено затримав погляд. Потім повернувся назад, прочитав ще раз і відкрив другу справу. В ній писалося теж саме. Його рухи стали впевненішими. Третя справа, четверта... Сторінки стрімко перегорталися одна за одною, а папір тихо шурхотів у містичній напівтемряві. І раптом… детектив різко завмер, вдивляючись у нижній рядок. Очі замислено звузилися. Він майже не дихав, поки перевіряв наступні звіти. Його серце вмить почало битися швидше.
- Не може бути…
Але саме так і було. Арнольд підвівся, тож стілець тихо скрипнув під ним. Детектив підійшов до стіни, де висіла дошка, і почав прикріплювати фотографії. Далі взяв маркер, написав збоку: “ЧАС", "КАВ'ЯРНЯ" і робив кілька кроків назад, щоб краще оцінити масштаби ситуації. Фотографії мовчки дивилися на нього у відповідь, не бажаючи нічого говорити. Тому він почав писати під кожною датою години, місця й короткі нотатки. Спочатку це виглядало доволі хаотично, але потім… лінії почали сходитися. Чоловік замислено провів рукою по волоссю, пошепки повторивши про себе.
- Вісім. Восьма година.
Слово прозвучало тихо, але впевнено. Арнольд перевірив ще раз усі справи, записи і свідчення. Постійно йому траплялося одне й те саме. Зникнення ставалися близько восьмої вечора у кав'ярнях, які розташовувалися у районі ... Детектив відступив ще на крок. Тепер картина виглядала іншою, чіткішою та ще темнішою.
- Вона з’являється в один і той самий час… - Його погляд метнувся до фото. - В одному й тому самому місці, в одній і тій же сукні.
Кав'ярні. Вони такі різні, але схожі й затишні. З напівтемрявою, з місцями біля вікна, з можливістю сидіти й розслаблено спостерігати за людьми. Він повернувся до столу, знову взяв блокнот і занотував таке: "20:00. Кав’ярні. Чоловік + вона. Розмова. Усмішка. Зникнення." Ручка нерішуче завмерла на слові "усмішка," бо Арнольд дивився на нього значно довше, ніж потрібно. Так, у цьому списку воно й насправді містило найбільше значення для розслідування. Тож детектив глибоко вдихнув і сів, знову повернувшись до власного аналізу.

- Ти не ховаєшся… - Тихо зауважив він. - Ти навпаки намагаєшся привернути до себе увагу. Але для чого?
Це здавалося дивним. Будь-який злочинець намагався б змінювати образ та локації, плутати сліди і уникати слідства. Але не вона. Вона діяла однаково, ніби їй було байдуже, знайдуть її чи ні. Або ж… ця жінка була впевнена, що її не зможуть зупинити. Ця думка зовсім не сподобалася Арнольду. Чоловік знову піднявся і підійшов до вікна, де на місто вже опустилася ніч. Ліхтарі світили теплим світлом, безперервно рухалися машини внизу, а люди поспішали у своїх справах, не підозрюючи ні про що. Звичайне життя, звичайний вечір. Він глянув на годинник. 19:32. Пальці нервово стиснулися.
- Вісім… - Це слово прозвучало знову, але тепер інакше, не як здогадка, а як виклик. Арнольд повернувся до столу, швидко зібрав усі папки, закрив блокнот і взяв пальто. Його рухи відразу стали чіткішими та рішучими. Детектив більше не будував гіпотези в кріслі, а діяв. Бо тепер у нього нарешті з'явилося щось конкретне. І якщо ця жінка справді повторює шукає уваги… То сьогодні, о восьмій вона знову буде там, сидітиме за столиком, говоритиме і слухатиме. І в якийсь момент… усміхнеться.