3 Розділ

Ранок видався прохолодним. Місто ще не прокинулося повністю - а лише почало оживати, поволі повертаючись зі сну. Вулиці були напівпорожні, асфальт все ще зберігав нічну вологу, а повітря мало той особливий запах - свіжий, чистий, з легким відтінком кави, що вже варилася за зачиненими дверима. Арнольд вийшов з машини й на мить задумливо зупинився. Перед ним постала невеличка кав’яренька з вікнами, крізь які просочувалося тепле світло. Всередині вже завзято крутився бариста: висока постать за стійкою, швидкі рухи і знайомий темп ранкової зміни. Arôme Bakery. Саме тут. Останнє місце, де бачили Лео. Чоловік відчинив двері. Мелодійно задзеленчав дзвіночок, і в ніс одразу ж вдарив сильний та насичений аромат кавового зерна. Він був теплий, гіркуватий і трохи солодкий. Такий, що змушував на секунду розслабитися та забути про причину візиту. Арнольд рідко пив каву. Але зараз це не мало жодного значення.
- Доброго ранку. - Пролунав чийсь привітний голос. За стійкою стояв чорнявий хлопець, років з сімнадцять мабуть, не більше. Худорлявий працівник злегка сутулився у темному фартуху, як і будь-який підліток, а його руки рухалися дуже спритно, хоч і акуратно. Протираючи чашку він намагався не дивитися перед собою, натомість невпевнено відводячи погляд кудись убік. Детектив рішуче підійшов ближче.
- Доброго. - Відповів спокійно. Хлопець підняв очі й на мить завмер. У темних зіницях спершу промайнуло коротке здивування, а потім усвідомлення. Не конкретне, швидше інтуїтивне.
- Ви… з поліції?
Арнольд ствердно кивнув.
- Мені потрібно поговорити з тобою.
Юнак нервово ковтнув. Філіжанка в його руках ледь чутно задзвеніла.
- Це… про того футболіста?
- Так.
Бариста кивнув і повільно поставив чашку на місце. Його пальці трохи тремтіли.
- Я пам’ятаю його. - Тихо сказав він. - Того, кого вбили.
Арнольд обережно сперся на стійку.
- Розкажи будь ласка.
Хлопець на секунду відвернувся, ніби збираючись із думками.
- Лео прийшов десь після обіду… може, о третій чи о четвертій годині. Тоді було не дуже людно.
Чоловік слухав, не перебиваючи.
- Він був… ну… такий, як і зазвичай, по телевізору. - Юнак нервово усміхнувся. - Впевнений. Усміхнений. Замовив собі каву… і сів біля вікна.
- Сам?
- Спочатку - так. А потім прийшла вона.
Ці слова прозвучали інакше, тихіше, наче щось у них було важче, ніж просто опис. Детектив ледь нахилився вперед.
- Опиши її.
Бариста глибоко вдихнув.
- Вона… я навіть не знаю, як пояснити.
Його погляд враз зробився розфокусованим, ніби юнак дивився не на Арнольда, а кудись крізь нього.
- Ця жінка була дуже красивою.
На мить стало дуже тихо.
- Але красивою не так, як звичайні люди.
Арнольд не відводив очей.
- А як?
Хлопець замислено похитав головою.
- Наче… занадто?
- У неї була приталена біла сукня. Волосся чорне й коротке… блищало на світлі. А сама відвідувачка… рухалася дуже спокійно. - Юнак ковтнув. - І точно знала, що на неї всі дивляться.
Чоловік мовчав.
- Красуня підійшла до нього… і той одразу ж посміхнувся. Вони почали говорити, ніби давні хороші знайомі.
- Ти чув, про що саме?
- Ні, бо розмова відбувалася дуже тихо.
Бариста схвильовано провів рукою по волоссю.
- Але їм здається було добре. Я це бачив. А потім…
Він нерішуче замовк. Детектив поспішно черкнув щось у блокноті.
- Продовжуй.
Хлопець підняв на нього очі, і в них вперше з’явився страх.
- Незнайомка усміхнулася.
Тиша стала ще напруженою.
- І?
- І я не знаю, як це пояснити. Це була просто усмішка… але… - Юнак стиснув краї стійки. - Вона здавалася... неправильною.
Арнольд ледь нахилив голову.
- Неправильною?
- Так… ніби… - Бариста старанно шука слова для найточнішого опису. - Ніби ця жінка знала щось, чого ще не знаємо ми. І це виглядало досить страшно.

- Що трапилося далі?
- Вони ще трохи посиділи разом… Згодом вийшли на вулицю.
- Вийшли теж разом?
- Так.
- А далі?
Хлопець знічено опустив погляд.
- Я не бачив. Пара просто зникла за дверима.
Детектив випрямився.
- У вас є камери?
- Є… але я вже казав іншим… Там нічого не видно нормально. Надто сильно відбивається світло, тому обличчя нечітке.

Арнольд кивнув. Його очі уважно ковзнули по кав’ярні, по стільцях і по столу біля вікна. Саме там усе й сталося. Він підійшов і провів пальцями по холодній площині. Долоня наткнулася на сухе дерево, на перший погляд цілком звичайне. І водночас - останнє місце, де був Лео.

- Ти запам’ятав щось ще? - Тихо спитав чоловік.
Юнак довго мовчав. А потім сказав:
- Вона дивилася на нього… так, наче він уже належить їй.
Це прозвучало майже пошепки. Детектив знову мовчки щось занотував на листочку.
- Якщо ще щось згадаєш - повідом.
- Добре.
Він розвернувся і пішов до виходу. Дзвіночок знову тихо заспівав, і запах кави невдовзі залишився далеко позаду.

                                             ***

    Наступна адреса виявилася геть іншою. Тут вже не було затишного тепла, лише бетон, сходи і страшенна втома в повітрі. Друг Лео відповів не одразу, тож довелося стукати вдруге. Коли двері нарешті відчинилися, на порозі постав рудий двадцятирічний хлопець. Очі червоні, волосся скуйовджене, а футболка пом’ята.
- Здраствуйте?
Арнольд діловито продемонстрував посвідчення.
- Поліція.
- Це щодо Лео?
- Так.
Двері відчинилися трохи ширше.
- Заходьте.
Квартира перебувала в безладі. На дерев'яному столі лежали зім'яті пляшки, недопита вода, телефон.
- Ви його друг?
- Так… ми разом тренувалися.
Чоловік сів.
- Розкажи про нього.
Юнак нервово провів рукою по чубові.
- Він був… нормальний. Веселий. Всі його любили.
- Чи були у Лео якісь вороги?
- Ні.
- А як щодо жінок?
Хлопець ледь усміхнувся.
- Багато.
- Останнім часом чи мав він когось особливого?
Він замислився.
- Ні… принаймні Лео про це мені не розповідав.
- Він згадував про якусь дивну дівчину?
Юнак різко підняв очі.
- Дівчину?
- Так.
- Ні…
Але сказане "ні" прозвучало надто невпевнено, і детектив це помітив.
- Ти впевнений?
Хлопець відвів погляд.
- Він… казав щось… один раз.
- Що саме?
- Що зустрів когось.
На секунду запала цілковита тиша.
- І?
- І що вона… інша. Не така як усі. Лео сміявся, коли це казав… але якось дивно.
- Дивно в якому саме плані?
Юнак знизав плечима.
- Наче сам не розумів, що ж відчуває.
Арнольд мовчки записав це.