2 Розділ

Ранок у відділку починався не зі світла, а зі звуків. Глухо гуділи лампи під стелею. Тихо шурхотіли папери. Десь у коридорі лунали кроки, уривчасті розмови, дзвінок телефону, який ніхто не поспішав прийняти. Запах кави змішувався з пилом і чимось старим та ностальгічним, ніби стіни вже давно знали більше, ніж самі люди в них. Арнольд сидів за своїм столом, трохи відхилившись назад у стільці. Його погляд час від часу ковзав по кімнаті, але ні на чому не зупинявся. Детектив виглядав цілковито спокійним. Перед ним лежала відкрита справа, але чоловік її не читав. Руки неквапом крутили ручку між пальцями, наче це був єдиний рух, який утримував його в реальності. Він чекав. І, здається, знав - цього разу щось буде.
- Арнольде.
Голос пролунав з боку дверей, низький, трохи хриплий. Він не повернувся одразу, лише через секунду поставив ручку на стіл і підвів погляд. У дверях стояв чоловік років п’ятдесяти - рівна постава, втомлені очі, сивина на волоссі та зморшки на скронях. Його присутність завжди змінювала атмосферу в цій кімнаті.
- Є хвилина? - Запитав начальник. Арнольд ледь кивнув.
- Для вас - завжди.
Чоловік зайшов і зачинив за собою двері. У його руках лежала тонка папка, і це одразу ж не сподобалося Арнольду. Тека опустилася на стіл із тихим звуком.
- Нове зникнення.
Арнольд не поспішав її відкривати. Погляд затримався на обкладинці, де був порожній бланк та ім’я, написане чорним маркером: Лео Маркес. Щось у цьому імені здалося йому знайомим. Детектив відкрив досьє. На першій сторінці виднілося надруковане фото: молодий чоловік, що дивиться прямо в об’єктив. Усміхнений, впевнений у собі. Темне волосся, чіткі риси обличчя, а погляд живий та сильний. Занадто живий для того, хто вже зник.
- Ця людина - футболіст. - Сказав начальник. - Досить відомий і перспективний. Він мав контракт і рекламу, все як треба.
Арнольд перегорнув сторінку. Там чітко виділялися дані, адреса, розклад й останній день.
- Коли він зник?
- Два дні тому.
Запанувала незручна тиша. Детектив зупинився на останньому записі. "Місце: кав’ярня." Він повільно підняв очі.
- Чи є свідки?
Чоловік зітхнув.
- Є один. Бариста. Каже, що бачив його не одного.
Ручка в пальцях Арнольда знову почала обертатися, тільки цього разу швидше.
- З ким?
Начальник відповів не одразу, наче підбираючи слова.
- З жінкою.
Напруга стала ще відчутнішою.
- Якою?
- Молодою. Дуже вродливою.
Арнольд не відвів погляду.
- Опишіть будь ласка.
Чоловік рішуче опустився на стілець навпроти.
- Як сказав наш свідок, у неї була біла обтягуюча міні-сукня. Волосся коротке, чорне та блискуче… Бариста сказав, що воно нагадувало старі голлівудські стрижки. Обличчя… важко описати. Каже, що воно виглядало… ідеально.
Детектив нічого не сказав. Лише трохи сильніше стиснув ручку.
- Вони розмовляли. - Продовжив той. - Спокійно. Навіть… добре проводили час разом. Сміялися.
- І?
Начальник нахилився вперед.
- І вона усміхнулася.
У кімнаті раптом різко стало тихіше, навіть звуки з коридору ніби відступили.
- І? - Повторив Арнольд з легким натиском.
- Бариста сказав… що не може це пояснити.
Детектив здивовано підняв брову.
- Що саме?
- Усмішку.
Слово мимоволі повисло в повітрі.
- Він каже, що вона була красива. Дуже. Майже… гіпнотична. - Чоловік зробив паузу. - Але водночас… щось було не так.
Арнольд не кліпнув.
- Що саме?
Він ледь похитав головою.
- Він не зміг пояснити. Сказав тільки, що в ній було щось… божевільне. Майже нелюдське. 

Тиша стала густішою. Детектив поволі опустив погляд на фото. Усміхнений футболіст продовжував дивитися прямо на нього, немовби все ще живий.
- Що сталося далі?
- Вони вийшли разом.
- І?
- І більше його вже ніхто не бачив.
Годинник на стіні відбив першу секунду. Потім ще одну. Арнольд різко закрив папку.
- Я візьму цю справу.
Це прозвучало не як рішення, а радше як факт. Начальник взагалі не здивувався, тільки кивнув.
- Я так і думав.
Він не встав одразу, а затримався і подивився на Арнольда дещо довше, ніж зазвичай.
- Є ще дещо.
Детектив миттєво підняв очі.
- Це не перший випадок.
Ручка в його руці здригнулася й зупинилася.

- Що?
- За останній місяць - три зникнення. І кожного разу… - Чоловік зробив паузу. - Свідки говорять про одну й ту саму жінку.
Повітря в кімнаті ніби стало холоднішим.
- Опис збігається?
- До деталей.
Арнольд рвучко відкинувся на спинку стільця. Його погляд став іншим, зосередженим та глибшим.
- Фото є?
- Ні.
- В як щодо камер?
- Зображення розмите. Обличчя не видно. Але силует той самий.
Детектив мовчав. У його голові вже починали складатися деякі здогадки щодо цієї ситуації.
- Цікаво… - Тихо зауважив він.
- Що саме?
Арнольд ледь усміхнувся.
- Вона не ховається. Вона показує себе всьому світу.
Начальник нічого не відповів.
- І кожного разу залишає після себе одне й те саме. - Продовжив детектив.
- Що саме?
Він підняв очі.
- Пам’ять.
Вмить стало дуже тихо.
- Люди не пам’ятають її обличчя. Але пам’ятають її усмішку.
Годинник лунко клацнув.
- Це не випадково.
Чоловік важко підвівся.
- Будь обережний, Арнольде.
Той лише кивнув.
- Я завжди обережний.
Двері зачинилися, тож кімната знову поринула в суцільний спокій. Арнольд відкрив папку ще раз і поглянув на фото, на ім’я, на останній рядок. Кав’ярня. Його пальці завмерли над документом, наче відчувши щось невидиме й ледь помітне.
- Усмішка… - Пошепки повторив детектив. І вперше за весь час щось у ньому... зрушилося. Не страх. Ще ні. Швидше цікавість - глибока, темна й небезпечна. Він підвівся, взяв пальто, і, не озираючись, вийшов із кабінету. Десь у місті, серед шуму вулиць і байдужих людей, була вона, та, яку складно запам’ятати і водночас неможливо забути. Її таємнича усмішка. І чоловік ще не знав… що вже йде назустріч їй.