1 Розділ

    У кухні панувало тепло. Жовте світло лампи м’яко розтікалося по стінах, ковзало по глянцевій поверхні столу, відбивалося у склі келихів. У повітрі стояв густий аромат часнику, базиліку й дрібки перцю. Це було щось домашнє, знайоме і майже затишне. Вона стояла біля плити, повільно помішуючи соус дерев’яною ложкою. Кожен її рух здавався обережним та вивіреним, наче жінка боялася зробити щось не так. Металева ложка ледь торкалася дна каструлі з тихим, майже гіпнотичним звуком. Раз… два… три… Раз... два... три... Годинник на стіні відраховував секунди. Вона підняла погляд.19:07. Він уже мав бути вдома. Серце стиснулося. Жінка швидко витерла руки об рушник, підійшла до столу й поправила тарілки, хоча вони й так стояли ідеально рівно. Потім провела пальцем по краю скатертини, вирівнюючи невидиму складку. Зупинилася, прислухаючись. Тиша. На перший погляд спокійна, але надто гучна. Хазяйка повернулася до плити обличчям, вже не помішуючи, а просто спостерігаючи, як соус повільно булькає, утворюючи маленькі кратери, що він ж зникають. Все має бути добре. Сьогодні все має бути добре. Ключ у замку повернувся різко та неочікувано, і жінка мимоволі здригнулася так, ніби цей звук зачепив її фізично. Руки злегка затремтіли, а очі злякано метнулися до вітальні. Двері відчинилися. У дверному прорізі з'явився він - високий, рівний, увесь немов викарбуваний із чогось твердого та холодного, як сталь. Темне пальто підкреслювало ширину його плечей, волосся було акуратно зачесане назад, а обличчя виглядало правильним, красивим і майже ідеальним. Його кроки відлунювали в коридорі тихо, однак впевнено й елегантно. Звісно, що такий чоловік миттєво привертав увагу всіх оточуючих. Ним захоплювалися. Йому заздрили. Але ніхто й близько не здогадувався, ким їхній кумир був насправді. Вона злегка усміхнулася, і в цій усмішці промайнула втома і певний... біль.
- Ти вдома. - Коротко кинув він, скидаючи пальто.
- Так… я приготувала вечерю. - Тихо відповіла дружина, намагаючись, щоб голос не тремтів. Чоловік мовчки пройшов на кухню і ковзнув поглядом по столу. На мить запанувала напружена мовчанка. Очі жінки з переляком та деяким очікування метнулися до нього. Вона попри все хотіла зрозуміти його реакцію, хоч це й було неймовірно страшно. Тільки б його усе влаштувало! Тільки б цього разу все виявилося ідеально.
- Це ще що?
Вона завмерла.
- Соус… ти ж любиш...
- Я сказав учора, що не хочу цього.
Голос коханого став гострішим за ножі на столі.
- Я… я подумала, що...
- Ти подумала? - Він усміхнувся, але ця усмішка не мала нічого спільного з теплом. - Ти знову надумала щось своє замість того, щоб слухати.
Її пальці напружено стиснули край сукні.
- Вибач… я можу швидко приготувати щось інше.
- Завжди одне й те саме.
Чоловік зробив крок ближче. Повітря в кухні раптово стало густим та важким.
- Ти навіть цього не можеш зробити нормально?
Дружина винувато промовчала, бо знала: будь-яке слово - це іскра для нової бурі. Проте тиша теж не рятувала. Його кулак різко опустився на поверхню столу. Глухий удар пройшовся по дереву. Тарілки дзенькнули. Вона здригнулася.
- Подивись на мене.
Жінка покірно підняла погляд і несміливо подивилася в крижані, блакитні очі. У них не виявилося ані гніву, ані злості, лише холодне роздратування. Наче вона - річ. Неправильна річ.
- Ти марна. - Тихо сказав чоловік, і цей шепіт здавався страшнішим за крик. Далі все відбулося занадто швидко, щоб зрозуміти. Його рука з плеском опустилася їй на голову. Світ хитнувся. Підлога під ногами зникла. Холод плитки торкнувся щоки. Наступні удари пішли у живіт: різкі, грубі, болючі. Звуки стали приглушенішими, ніби проходили крізь воду. Жертва не кричала. Не могла. Вона лише стискала похололі пальці, гарячково намагаючись втриматися за щось: за повітря, за реальність, за себе. Але навколишній світ вперто вислизав, утікав від неї. А потім з'явилася густа й порожня тиша. Гучно грюкнули двері. Він пішов.

                                           ***

    Ванна кімната була єдиним місцем, де можна було зачинитися і якось сховатися від цього всього. Дружина сиділа на холодній підлозі, притиснувши коліна до грудей. Вода в крані ритмічно крапала, відбиваючи секунди, які вже нічого не значили. Її руки тремтіли. Вона підвелася не одразу, повільно, наче тіло більше не належало їй. Підійшла до дзеркала. Довго не дивилася углиб, ніби боячись побачити там відбиток своєї жахливої дійсності. А потім… все ж підняла схвильовані очі. Відображення подивилося у відповідь, таке рідне і водночас таке чуже, особливо в останні роки. Моторошна картина. Зображення молодої жінки з розпатланим волоссям, червоними очима та втомленим обличчям. Слабкість і безсила біль. Дружина легко торкнулася скла кінчиками пальців. Цей жест виглядав досить невимушено, мов дія, яку не до кінця усвідомлюєш або мимовільна перевірка кордонів реальності.
- Це я? - Здивовано сказала пошепки, все ще не насмілюючись повірити в побачене. І саме в цей момент щось змінилося. Спочатку майже непомітно, а потім світло в дзеркалі стало тьмянішим, немов хтось позаду приглушив лампу... але тільки з того боку. Жінка спантеличено завмерла. Двійник у склі не повторив рух, запізнившись на частку секунди. Цього виявилося цілком достатньо, щоб серце перелякано пропустило удар.
- Ні… Як?
Дзеркало потемніло ще більше, і її відображення усміхнулося. Але не так, як усміхаються люди, а радше повільно, неправильно й моторошно. Занадто широко. Жінка нажахано відступила, похапцем ковтнувши повітря.
- Хто ти?
Воно нахилило голову. Його очі стали глибшими та темнішими, неначе світло в них назавжди зникло або насправді ніколи й не існувало.
- Я - це ти. - Пролунало у відповідь.
Але голос не був її. Він звучав глухо й тихо, ніби зсередини скла, і водночас - прямо в голові.
- Ні… ні… Здається, я починаю божеволіти...
- Ти слабка.
Слова впали на дно свідомості, як каміння.
- Ти досі дозволяєш цьому тривати.
Вона затрусила головою.
- Я… я не можу…
- Можеш.
Відображення зробило крок вперед. Тепер воно стояло ближче, ніж сама жінка. Неможливо близько.
- Я можу це зупинити. Назавжди.
Її дихання збилося.
- Як?
Усмішка стала ще ширшою.
- Дозволь мені зробити більше.
Тиша. Тільки краплі води ледь чутно билися об підлогу.
- Я заберу біль. Я заберу страх. Я зроблю так, що він… зникне.
Останнє слово прозвучало майже ніжно. Вона заплющила очі. У голові уривками промайнули короткі, але такі болючі спогади: крики, холод, порожнеча, його відсторонений погляд, що дивився на неї не як на дружину, а як на служницю.
- І що… натомість?
Істота не відповіла одразу, лише дивилася своїм мовчазним, моторошним поглядом, який пробирав до кісток.
- Ти більше не будеш сама.
Щось у цих словах було неправильне. Але... Наскільки неправильне, настільки ж і спокусливе. Надто заманливе. Дружина не могла протистояти цьому, а тому відкрила очі й подивилася просто в темряву по той бік скла.
- Добре. - Прошепотіла жінка. І в ту ж мить дзеркало дзвінко тріснуло. Темрява ривком рвонула вперед, всередину, вглиб людської плоті. Її тіло здригнулося. Подих обірвався. Світ навколо на секунду зник, а коли повернувся, то вона вже знову стояла перед дзеркалом. Дружина поволі підняла голову, роздивляючись контури власного нового лиця у дзеркалі. Її очі були такі самі. І водночас вже не ті, а глибші, темніші й живіші. Вона провела пальцем по склу. Тепер відображення рухалося разом із нею ідеально та синхронно, як і має бути. Багряні вуста ледь здригнулися, і на обличчі з’явилася нова усмішка. Тиха, красива і трохи божевільна.