Розділ 11

   Ліля навмисне попросила Марка, щоб висадив її трохи далі від будинку. Не хотіла, аби хтось побачив, що її катає якийсь молодик. А дощ вже не страшний, і так мокра.  
  Побігла по сходах на свій четвертий поверх. Підійшла до квартири, вставила ключ у замок, аж раптом почула, як відчинилися сусідні двері. Знайомий різкуватий голос проказав: 
— О, дитинко, ти прийшла нарешті? Лю-ю-ди! Як змокла! — старенька здивовано вигукнула, побачивши, що на дівчині і нитки сухої нема. Тільки з носа вже не капає, бо витерла.  
— Світлано Іванівно? Добрий вечір, — ніяково відповіла Ліля. Відчула себе дуже дивно. Наче її піймали на чомусь поганому. Хоч старенька ж не знає, де вона була і з ким, а здається, що всі це бачать і хитають головами. Та виявилося, що хвилювалася недаремно.  
— Дитинко, з тобою все добре? Я вже боялася, чи не сталося чогось. Тебе нема й нема, а тут якийсь дивний молодик в чорному крутився під твоїми дверима, — з тривогою запитала бабця. 
— Молодик в чорному? — Ліля скривилася, перепитала.  
— Ага, в капюшоні, високий такий, в темних окулярах. Дивний якийсь. Все озирався, як злодій. Сердився, що ніхто не відчиняє. А потім пішов. Сів у таку велику чорну машину і поїхав. Але збоку сів, не сам.  
— Дивно... — Ліля збагнула про кого мова. Але, що казати турботливій бабусі? Ех...  
— Так, не сподобався він мені. З якимось пакунком в руці. Що він там мав, не знаю. Але... Ти будь обережна, дитинцю. Хтозна... Всякі бандити бувають, — застерегла налякана бабуся. 
— А-а... Добре, не хвилюйтеся, буду обережна. Як ваше серденько сьогодні? Не кололо? — запитала Ліля, щоб хоч якось відволікти сусідку від розмови про дивного гостя.  
— Та не дуже добре, якщо чесно. А ще, як того в чорному побачила, то й геть... Знаєш... Я ж за тебе, як за рідну тривожуся.  
— О, дякую, Іванівно. Але, не хвилюйтеся, все буде добре. Зробити вам укол сьогодні? Чи ви знову на таблетки перейшли? — защебетела дівчина, щоб заспокоїти стареньку.  
— Та не завадить. Уколи мені таки більше помагають. То зайди, як зможеш на хвильку.  
— Добре, зараз переодягнуся і прийду, — запевнила Ліля і швидко відчинила двері квартири, зайшла.  
  Ох... Капут! Видно, Руслан приїздив і не застав її дома. Може хоч не бачив, що вона виходила з машини чужого чоловіка? Залишається сподіватися на це. Побігла, швидко знайшла сухий одяг. Потім прийняла гарячий душ, щоб трохи зігрітися. Не могла позбутися думок про того Марка. Що б не робила, він перед очима. Жах, навіть у душовій його уявила з собою! Та, що за халепа!? Це вже взагалі! 
  Цей вечір наче щось переламав у її свідомості. Вперше за багато років почувалася так чудово з чоловіком. Неможливо не вірити у щирість Марка. Від нього просто віє добротою, турботою, людяністю. Здається, з ним що завгодно цікаво робити. Навіть просто теревенити, або гуляти під дощем. А ще він неймовірно привабливий, щоб йому... Але, цей чоловік виявився досить стриманий. Горечко... Як вона його спровокувала, сама про те не думаючи. Сором який... Але Марк не перейшов меж, зрозумів її. 
  Просто неймовірно! Як же, мабуть добре з таким жити. Тільки ж... Ех... Лілю, берися за розум! Що ти робиш? Не можна морочити голову тому хлопцеві, коли ти невільна! Так, все. Більше це не повториться. Тільки лікування і крапка! 
  Йдучи помогти старенькій сусідці, Ліля вже знала, що почує. Як завжди, Світлана Іванівна не втомлюється натякати, або й прямо казати, що Лілі у її 27 пора б заміж вийти і дитинку народити. Ех... Що їй поясниш? То жартами, то промовчить, або переведе тему розмови на щось інше. Як же набридло таке життя! Але докорінно змінити щось так непросто. Серце говорить одне, розум інше.  
  Руслан зателефонував, коли Ліля ще була у сусідки. Прийшовши додому, одразу йому передзвонила. Чоловік явно не в настрої.  
— Де тебе носить так пізно?! Ти ж знаєш, я не можу «світитися»! А тут, прийшов, а тебе нема! — вигукнув замість привітання. 
— І тобі привіт, Руслане, — сумно видихнула. 
— Що? Знущаєшся? Де ти була?! — підвищив голос. 
— Руслане, по-перше, не кричи на мене. А по-друге... — зробила паузу, вагаючись. — Ти он місяцями хтозна-де їздиш, не звітуєш мені за кожен крок. І я тобі довіряю, не влаштовую істерик. По-моєму, не заслужила на таке ставлення, дорогенький.  
— Ох... — невдоволено видихнув. — Ліль, не починай оце... Їздиш, не звітуєш... Ти ж знаєш, в мене така робота. Я не просто так їжджу для розваги, — ця фраза ще гірше розсердила дівчину.  
  Просто до сказу набридло це слухати за купу років. Коли людина живе виключно у своє  задоволення, а робить вигляд, наче непосильно трудиться задля спільного блага. Якось раніше не надто задумувалася про це. Коханий, романтичний, красивий Руслан. Такий милий і спокусливий. Як же не пробачити йому специфічну професію? Але зараз... Чи то з віком прийшло розуміння, чи ситуація з маминою бідою помогла, чи ще щось, але Ліля геть по-іншому почала розцінювати свого Руслана.  
— Знаю, дорогенький, знаю. Те, що дуже втомлюєшся, хотів би бути більше зі мною. Але... Руслане, подивися правді в очі — це пусті слова! Ти вибрав таке життя, бо любиш це! Що з твоїх всіх поїздок, жертв, якщо навіть не можеш помогти мені вилікувати маму! Ми місяцями не бачимося, ти кажеш, що виснажуєшся заради нас. Але який сенс, якщо не маєш грошей? То, може пора щось змінювати? Тобі не здається? — прямо запитала жінка.  
— Ліль, та що на тебе найшло? Припини на мене наїжджати! — невдоволено відповів чоловік. — Гроші є!   
— То чому ти казав, що не маєш на лікування мами? Так і визнай, що не хочеш їй помагати, бо не надто любиш! 
— Дурня! Справа не в тому! Ти ж знаєш, не все так легко в житті. Просто зараз були великі витрати на нову програму, подорожі, я ж тобі пояснював. Але ми все відіб’ємо, тоді гроші будуть. Почекай. Хіба це вже сьогодні треба? 
— Ой, Руслане... — видихнула. — Я так втомилася, не уявляєш. Більше не можу. От чесно. Я все сама, Руслане. Ти десь там, гойдаєшся на хвилях слави, а я тут зі своїми буднями, з проблемами, з хворою мамою, самотністю. Мені потрібен чоловік, який буде поряд у важку пору, Руслане, а не лише тішити обіцянками і подарунками раз в місяць, чи два. Я вже змучилася ловити на собі співчутливі погляди людей. Всі кажуть, що мені пора заміж, дитину. А, як я маю їм пояснювати, що... Ех... — важко зітхнула. На очі знову навернулися сльози. Так здушив жаль, просто неймовірно. Це відчулося у голосі 
— Ліль, сонце, ну... Ну, пробач, кицюнь. Знаю, тобі важко. Це все... Так і є, маленька, це все моя вина. Ти заслуговуєш на краще. Я... — жалібно проказав. А потім з ентузіазмом додав: 
— Я постараюся щось вигадати, щоб помогти тобі з лікуванням мами. А потім... Потім рвонемо десь на відпочинок. Разом. Ти і я, подалі від всіх. У якомусь райському місці. Так, як ми давно мріяли. Що скажеш, маленька?  
  Ліля здивовано крутнула головою. Мріяли? Господи... Коли це було? Вже й забула, про що вони разом мріяли. Останнім часом зовсім мало бачилися, не встигали і поговорити нормально, не те, щоб помріяти. Хіба по телефону трохи, та це зовсім не те. 
  Але, як не крути, слова про відпочинок і допомогу мамі дуже приємно почути. Вже боялася, що це ніколи не станеться. Ех... Може, не все так погано?  
— Руслане, я буду дуже рада, якщо зможеш помогти. А відпочинок, це звісно класно. Я вже й забула, коли у відпустці була. То... Може, коли мама одужає, давай кудись поїдемо?  
— Так, обов’язково, маленька. Моя красунечко, як я скучив... — солодко застогнав. Жінка мимоволі всміхнулася, сидячи на ліжку. Приємно. Дуже. Так хочеться знову в міцні чоловічі обійми.  
— Коли ти приїдеш?  
— Може завтра, бо ми зараз близько працювали. Добре, маленька, побачимося. Чекаю не дочекаюся. Цьомаю тебе в... Знаєш куди? — грайливо хихикнув. Ліля теж не стрималася, засміялась. 
— В моє улюблене місце на твоєму розкішному тілі. Ти знаєш, яке. 
— Знаю... — повеселішала жінка. Швидка зустріч з Русланом дала надію, що між ними не все так погано. Хоча... Не факт. Але...  
  Далі ще трошки порозмовляли і попрощалися. Чоловік запевнив, що буде старатися помогти і частіше бувати вдома, біля своєї солодкої дівчинки.  
Звісно, Ліля знала, що це все не так просто і Руслан хтозна, чи поможе, але ж... Приємно, що принаймні постарається. Це вже чудово.  
  Через два дні стоматолог знову домовилася на зустріч з улюбленим пацієнтом у клініці, але він чомусь не прийшов. І не відповів на її дзвінок. Вже й не знала, що думати.