Розділ 10

   Маркіян відстебнув ремінь безпеки, відклав його в бік від Лілі. Тихо проказав:

̶  Ходи до мене. Нічого не бійся,— схилився, м’яко, але наполегливо притягнув дівчину до себе. Обійняв за плечі, взяв за руку, підніс її до губ. Легенько поцілував.

  Пасажирка розгублено сіпнулася, спробувала відштовхнути його.

̶  Ні, не треба! Марку, я... Не треба, прошу тебе, — крізь сльози пробелькотіла, забрала від нього долоню. Чоловік ще міцніше обійняв її і прошепотів на вушко:

̶  Треба. Ш-ш-ш... Тихенько. Не бійся. Я тільки хочу щоб ти була радісна. Щоб знову так класно посміхалася, як ти вмієш. Ходи до мене і... Просто... Поплач, якщо хочеш. Або... Послухай, як тобі буде спокійно зі мною. Ліль, я тебе не скривджу. Обіцяю. Все буде добре.

  Його шепіт, це ніжне запевнення почали діяти. Рішучість дівчини відштовхнути від себе нового пацієнта почала відступати з кожною секундою. Проте, зовсім розслабитися в руках майже не знайомого чоловіка Лілії було важко, не дивлячись на те, як відчайдушно цього потребувала.

̶  Марку, ти не розумієш... Я... Дякую, але... Краще не треба щось починати. Ти не отримаєш нічого, крім розчарування. Правда, — тихо проказала, піднявши заплакані очі на чоловіка. Поглянула так винувато, наче щось в нього краде.

̶  Заспокойся, просто посидь спокійно. А там видно буде, — спокійно відповів. Повільно, ніжно погладив дівчину по волоссі, плечі, руці. Легенько цьомкнув у скроню. Так приємно... Вона така класна... Шкіра, як шовк. А ті губки... Просто неймовірно спокусливі. Ох… Як же стриматися?

  Але, відчув, як вона тремтить у його обіймах, напружилася. Не дозволяє собі розтанути.

̶  Марку... Я... Вибач, але я не можу, краще завези мене додому, — знову спробувала протестувати.

  Чоловік не витримав, взяв обома руками її голову. Погладив великими пальцями щічки. Поглянув у ті сумні очі і строго запитав:

̶  Чому? Чому ти мене відштовхуєш? Бо є той інший? То чому ти така нещаслива?! Чому зараз ти плачеш не в його обіймах?! Якщо він такий важливий для тебе, якщо зможе зараз заспокоїти і підтримати, я завезу тебе до нього! Можу навіть познайомитися. Чом би й ні? Давай! Скажи! Скажи, що той інший чекає тебе вдома і зможе зараз висушити твої сльози, змусити посміхатися! Так?! Тільки чесно!

  У відповідь в дівчини просто рікою полилися сльози. Заплющила очі і безсило опустила руки. Не могла нічого сказати. Жах...

  Маркові стало так боляче за неї, що сам мало не просльозився. Згріб Лілю в обійми, міцно притулив до себе і просто мовчки погладжував по спинці. Вдихав її запах, п’янів від дотиків до теплого жіночого тіла. В серці творилося щось неймовірне. Збудження змішане з гірким смутком. Нестримно захотів, щоб це дівча назавжди залишилося в його обіймах. Щоб відкрило серце, як він готовий відкритися для неї.

  Якийсь час просто сиділи так мовчки. Кожен боровся зі своїми думками. Ліля добряче виплакалася, поклавши голову на груди нового знайомого. Не в силах була довше опиратися. Дорога сорочка Маркіяна стала мокра від сліз лікарки. Не помітили, як над ними опустився вечір. Почало темніти. На набережній засяяли жовтуваті ліхтарі. Людей майже не було. Лиш час-від-часу хтось проходив вздовж берега, гуляючи з псом, або молоді пари, тримаючись за руки. Але Маркові і Лілії було зовсім байдуже до цього. Навіть не помічали. Врешті дівчина наважилася заговорити:

̶  Марку, вибач за це. Я... Мені так соромно, що розклеїлася. Ненавиджу плакати на людях, — ніяково проказала, піднявши голову. Вивільнилася з обіймів чоловіка.

̶  Не треба. Не перепрошуй. Ти не зробила нічого поганого, — лагідно промовив.

̶  Я так не думаю. Але... Це вже не має значення. Просто... Останнім часом стільки всього навалилося. Нерви не витримують.

̶  То, що сталося? Розкажеш? — вона зітхнула. Здається, вагаючись, чи варто відкриватися ще більше. Звалювати свої біди на плечі майже незнайомого чоловіка.

̶  Ліль, не бійся. Розкажи. Може, я міг би чимось помогти. Просто так. Не думай, що захочу за це щось від тебе. Мені і в голову не прийде якось тиснути на тебе, чи вимагати чогось.

̶  Дякую, Марку, ти вже поміг. Я... Я вірю, що ти щирий. Хоч майже нічого про тебе не знаю. Але... Так мені здається, — ледь всміхнувшись, відказала. Витерла очі пальцями.

̶  Це вже щось, — теж посміхнувся чоловік.

̶  Я... Не думай, що я плакса, чи якась... Розмазня. Я... Просто забагато всього останнім часом. На роботі повний капут. Ще й мама впала зі сходів і сильно покалічилася.

̶  Ого! Дуже шкода, Лілю. Як вона зараз? — співчутливо запитав.

̶  В лікарні. Погано. Кілька переломів. Найгірше з хребтом. Сказали, що потрібно мінімум дві операції і то не факт, що зможе сама нормально ходити. Вона в мене вже старша, 66 років. Я пізня дитина. І до того були різні болячки. А зараз від постійного лежання все ще гірше загострюється. З підшлунковою проблеми, з кишечником і ще дещо. А сьогодні, коли ти побачив мене на сходах, мама саме подзвонила і плакала. Дуже нервується, переживає через цей свій безпомічний стан. Просто божеволіє. Звикла бути активною, розумною, самодостатньою. А тепер... Навіть не може встати. Не може нічого. Тільки руками трохи володіє. Пам’ять теж сильно постраждала. Все плутає, забуває. Не може згадати, куди поклала гроші, свої збереження. З банку теж годі взяти з рахунку, бо все позабувала, де, скільки, паролі.