Розділ 6

   Щоб трохи відволіктися і підтримувати в тонусі тіло після роботи Марк пішов у тренажерку, а потім в басейн. Давно було в планах викопати таку радість на подвір’ї свого заміського будинку, та все руки не доходять. Та й крім того, там недалеко є гарне озерце, в якому просто чудово купатися і рибалити влітку. Треба поїхати туди на вихідні. Відколи залишився сам, якось і не хотілося туди їздити. Не цікаво.   

  Поплавав, добряче втомився, перетинаючи басейн багато разів під ряд майже без передишки. Виліз, сів на край щоб трохи відпочити. Ох... Так класно, відчувається кожен м’яз, аж гуде все тіло від напруги. Те, що треба.  
  Людей тут сьогодні небагато. Знічев’я Марк окинув поглядом всіх, хто поблизу. Звісно, у першу чергу очі затримуються на жінках. Так-так... Ця гарненька, але трохи бюст замалий. Ця якась надто штучна. Силікони в усіх цікавих місцях. Ні... Не його типаж. «Їдем» далі. О, а цій треба не вилазити з басейну, чи тренажерів, щоб хоч трохи схуд задок. А в цієї класні ніжки. І обличчя симпатичне. Мила посмішка. М-м-м... Навіть дуже. Але наступної миті до неї підійшов спортивний молодик, обійняв і повів до води. Ну, звісно... Як тільки якась дівчина подобається, одразу зайнята. Та, що за підлість така?! От не щастить.  
  Марк ще хвильку посидів, потім ще поплавав трошки. Коли виходив з роздягальні, задзвонив телефон. О, Виконський. Чудово! Довгенько не розмовляли.  
— Привіт, єгиптянин, — бадьоро привітався, йдучи довгим коридором спорткомплексу.  
— Привіт, Марку. Як справи? Що нового?  
— Та, дякую, нормально. Їду з басейну. Трохи випустив пару. Тепер, може краще спатиму. А, ви як? 
— Молодець. А ми добре. Животик росте, все гаразд. Скоро приїдемо до вас, у столицю. Я лягаю в клініку, буду робити марафет своєї пики. Досить вже людей лякати. Таня підганяє мене, щоб швидше зробив, що зможу, доки ще не народилася малеча. Потім не буде можливості, захочеться бути біля неї.

— О, дуже класно! То побачимося? Заїдьте, може в мене на дачі посидимо, гріля зробим. Я вже давно не грав з твоєю жінкою на гітарі, — сказав, навмисне дражнячи друга. Оз трошки ревнує, коли Марк з Танею разом грають на гітарах. Хоч і визнавав не раз, що у них досить добре виходить.

— Добре, заїдемо. Тільки дивися мені... Щоб не моргав до моєї жінки, — зі сміхом проказав Виконський.  
— Та не бійся, хіба я самогубець? Ти ж за свою кохану голову відірвав би, — теж хихикнув Марк. Пам’ятаючи скільки пережив Озахар, як безмежно цінує свою юну дружину, і сам би врізав кожному, хто б зазіхнув на скарб друга. А про те, щоб фліртувати з Танею навіть і мови бути не може. Хіба зіграти, чи якось пожартувати, це максимум.  
   Продовжили балакати, тим часом Марк вийшов з будинку, наблизився до парковки. Раптом став, як вкопаний, замовк. 
— Ти там є? Агов, Марку! — запитав Виконський. 
— А-а... Так, я є, — буркнув, задивившись на дівчину, яка йшла спиною до нього. Лілія? Її волосся, фігурка, здається, навіть штани такі на ній бачив. Аж серце пришвидшилося. Так захотілося заговорити з нею.  
— Що таке? Ти вже їдеш?  
— Та, нічого, вибач. Просто декого побачив, — Марк на силу опанував себе. 
— О-о-о... Цікаво, цікаво. Кого ти там побачив, що аж мову відібрало? Давай розколюйся, що за краля, — засміявся Оз. 
— Чому одразу краля? 
— Зізнайся, я вгадав, — знову засміявся друг. Шуляк видихнув. Буркнув, що так. А потім дівчина обернулася і з розчаруванням побачив, що це не його знайома стоматолог. Ет... А така схожа.  
— Помилився, то не вона, — сумно видихнув. 
̶  Марку, давай так, післязавтра ми приїдемо, розкажеш, що там в тебе відбувається. Чує моє серце, щось є, — турботливо сказав Озахар. 

  Домовилися, що зустрінуться і попрощалися. 
  Пригадалися часи, коли з усіх сил намагався помогти єгиптянинові не зійти з розуму від самотності. Переконував друга шукати собі жінку, хоч це справді було на межі фантастики. А тепер сам опинився в подібній ситуації. Здається, все не настільки погано, як було в Оза, але... Біда в тому, що Марк завжди був дуже перебірливий у дівчатах. Але, коли вже якась сподобається... То серйозно. І думати не може про іншу.  
   А зараз, як на зло, заклинило на тій Лілі. Просто неймовірно до неї тягне. І фізично, і взагалі. Інтуїтивно відчувається, що за стриманістю і розумом в цієї дівчини ховається ще й неабияка живість, темперамент. А ще, просто людяність, тепло, якого так хочеться. Хоч трісни, а мимоволі почав скрізь шукати поглядом ту дівчину. Вирішив, що спробує простежити за нею і її кавалером. Так, трошки. А раптом той Влад невірний і тоді... Хм... Все може бути.

    Після розмови з власником клініки Ліля безсило опустилася на диван. Підперла голову. Господи... Що ж робити? Тільки не це! Відчула себе облитою крижаною водою. То капут! 
  Діана зайшла в кімнату з Юлею і одразу помітила, що з подругою щось не так.  
— Золотко, піди, будь ласка, пограйся в тій другій кімнаті, — сказала доньці. Дитина побігла.  
— Ліль, що таке? Ти аж зблідла. Що сталося? 
— До Лева Романовича дзвонила.  
— І..?  
— Вибач, але це важко розказати без нецензурних слів! — емоційно почала Ліля. Аж розривало від обурення. — Уявляєш, сказав: «Заспокойся і не бери в голову. Леонід Антонович класний спеціаліст, я його звільняти не буду тільки через те, що він тобі не подобається. Зарплату маєш хорошу, чого тобі ще? Працюй собі тихенько і все.» — перекривила, вдаючи тон голосу шефа.  
— Ну дає! Та, як працюй, коли той старий козел тобі не дає працювати? Піднеси, подай, почухай —  це хіба робота для такої розумної дівчини, як ти?! — обурилася Діана.  
— Ага... А він мені каже, що маю бути задоволена, бо ж зарплата хороша. Ну, де логіка?! Я стільки вчилася, практикувала, щоб тепер пилюку в кабінеті витирати і дезінфікувати інструменти? То можна було піти на 2 роки на медсестру і було б те саме! Мені навіть перед знайомими соромно. Як пояснити людям, що я стоматолог, до якого не можна записатися на прийом? Кури засміють! — сердито, з образою виказала Ліля.  
— Ну, так. Це ж... — зітхнула, покрутила головою. — Та, ну... Що за дурня? Хоче щоб ти пішла, чи що? Здається, вони з Антоновичем два чоботи пара. Не поважають жінок зовсім! 
— Ага... А я наївна була впевнена, що Романович за мене заступиться. А як же... — сердито видихнула, почала ходити по кімнаті.  
— Знаєш, здається я здогадуюся, чому все так, — після недовгих роздумів проказала Діана.  
— Чому?  
— Бо Антонович боїться конкуренції. Старий гад не тупий, знає, що в тебе голова не на шапку. Тому й боїться, що ти його витісниш. Він же хоч і добре лікує, але сама знаєш, підходу до людей не має. Там гаркнув, там прошипів щось крізь зуби, от і не стоїть до нього черга. А ще, як тобі дати волю,  до нього і зовсім мало хто піде.  
— Угу... Може й так.  
— Та точно, Ліль. Вони старі скнари тільки про себе думають. Романович боїться, що ти витісниш старого, а потім підеш в декрет, або ще щось і він втратить гроші. Пам’ятаєш, як стогнав, коли Богданка в декрет пішла? А той старий пень-роботоголік вже нікуди не дінеться, буде маслати в тій клініці, доки вперед ногами не винесуть.  
— Мабуть, твоя правда. Питання тільки в тому, що робити далі. Не уявляєш, як мені встогидло бути санітаркою біля того старого крокодила. Якби не хороша зарплата і не ти там, вже б давно послала ту клініку подалі, але ж...  
— Ну, так, в тій державній, де ти раніше працювала, все навпаки було. Роботи море, а грошей... Пшик. Не знаю, золотко... — співчутливо скривилася Діана.  
— Так, я вже й сама не знаю. Лев Романович сказав, що я можу далі працювати в його клініці, але тільки, якщо буду слухатися Антоновича. А мені його придушити деколи хочеться! — показала жестом, як стискає шию. Подруга засміялася. 
— Пам’ятаєш, ми завжди жартома говорили, коли вчилися, який головний плюс роботи стоматолога?