Розділ 5

  Влад від’їхав недалечко від парку і зупинив машину на тихій вуличці. Заглушив двигун і втомлено відкинувся на сидінні. Ліля поглянула на нього, чекаючи, що скаже чоловік. Та, схоже, він не знав з чого почати. І вигляд у Влада сьогодні такий хворобливий, як ніколи. Наче постарів раптом на кілька років.

  Після довгої мовчанки таки заговорив:

̶  Як Діана? Юля? Розкажеш?

̶  Погано. Хіба не знаєш? Важко, — прямо відповіла Ліля. — А їх чому не спитаєш? Боїшся подзвонити?

̶  Ліль... — важко видихнув. — Яке боюся? Вона не відповідає на мої дзвінки! Не дає з дитиною поговорити! Я вже замордувався просити в неї милості! Пишу, дзвоню, приїжджав... Вона, як залізо, не дає і слова сказати! — з болем, обуренням випалив. Ліля емоційно відповіла:

̶  А чого ти чекав, коли робив таке свинство?! Що все буде добре? Жінка зробить вигляд, що нічого не сталося?! Владе, ти сам винен!

̶  Знаю... — сумно зітхнув, покуйовдив своє густе, темне волосся. — Ліль, якби ж ти знала, як я жалію. Вити хочеться від розпачу. Сам собі не можу пробачити, що так все зіпсував. Так образив мою Діаночку. Вона не заслужила на таке. А я... Я просто дурію, Ліль... Що тепер робити?

̶  Ех... Бачиш, як то буває. Так легко раз допустити слабкість і можна все втратити назавжди. Владе, я рада, якщо ти справді шкодуєш і хочеш повернути Діану. Але... Дивися реалістично, таке важко пробачити. Це не за день-два. Вона мусить спершу трохи відійти, обдумати все. Ти сильно зранив її. Уяви, як би тобі було. Якби твоя жінка переспала з кимось іншим, як би ти почувався? Легко було б простити?

 Бліде обличчя молодика так болісно скривилося, наче його хтось ножем вколов. Застогнав.

̶  Навіть не говори такого. Я... Від самої думки, що моя Діана в лапах іншого мужика в мене дах зриває.

̶  Ага, так ото ж! Їй теж несолодко було! І є.

̶  Так, я знаю. Кажу ж, що мені шкода! Що тепер робити?! Я не можу втратити своїх дівчат через одну п’яну дурницю, яку втнув! Не можна ставити крапку на людині тільки тому, що раз помилилася, хіба, ні?

̶  Ти все розумієш. Це легше сказати, ніж зробити. Пробачити можна, але знову довіритися людині, яка вже підвела... Знаєш, як непросто?

̶  Угу... Ліль, поговори з нею, щоб дала мені шанс. Прошу тебе, хай хоч раз мене вислухає. Бо я уже задовбався ходити за нею, як тінь і все безрезультатно.

̶  Не знаю, Владе... Я спробую. Але нічого не гарантую. Наберись терпіння. Якщо справді дорожиш сім’єю, ти не можеш опускати руки, навіть, якщо доведеться місяцями чекати прощення. Біль не дає їй так просто повернутися до тебе. Рани на серці мусять загоїтися. Роби щось, щоб це пришвидшити.

̶  Ну, так... Але, що? Я вже й на коліна ставав, і золотий браслет їй купив. Що з того? Навіть дивитися не хоче.

̶  Не знаю, може... — закотила очі, задумалася. — Може спробуй здійснити її давню мрію.

̶  Грецію? — в красивих, блакитних очах чоловіка загорілися вогники надії. — Ти про це? Думаєш, погодиться їхати зі мною в Грецію, якщо запропоную? Я тільки за, але...

̶  Хтозна... Може, з часом... — знизала плечами.

  Знаючи подругу, подумала, що тій буде важко відмовитися від такої пропозиції. Вона багато років мріяла поїхати на сонячну батьківщину дідуся, з яким минуло її чудове дитинство. Все не було нагоди. То грошей, то часу бракувало. Потім дитина була маленька, постійно відкладали подорож. Може тепер, коли життя добряче стрясонуло, це буде чудова можливість відволіктися, глянути на все іншими очима? А там, на романтичному острові все може бути. І до примирення ближче.

  В той час дівчині чомусь стало шкода не лише подругу, але й її блудного чоловіка. Здається, він справді щиро кається і страждає. Втнув дурницю один раз. Випив зайвого десь у діловій поїздці, а там і краля якась напросилася. Судячи з усього, правду каже. Може й варто дати шанс цій сім’ї? Ще й мала сумує за татком, дуже його любить. Мама згребла її в оберемок і забрала до бабусі і її нового чоловіка. Дитині це геть не сподобалося. Плаче, все питає про тата, додому проситься. Але, хай самі вирішують.

  Ввечері, наступного дня Ліля запросила Діану з Юлечкою до себе. Подруга зраділа можливості побути в гостях і трохи відпочити. Життя з матір’ю і її новим чоловіком — не мед. А тут спокій і затишок.

  Дівчата трохи гралися, гуляли з трирічною дитиною Діани. Така мила дівчинка. Просто сонечко. Така кумедна, милота. Дивишся на неї і неможливо не посміхатися. Так і кортить згорнути її в обійми і зацьомати ті ніжні, рожеві щічки, помацати м’якенькі хвильки темного волоссячка.

  Коли дитина лягла спати в маленькій кімнатці, дівчата допізна розмовляли у кухні за келихом сухого винця. Побачивши розкішні квіти у вазі, Діана запитала господарку квартири:

̶  Руслан приїздив? Чи... — по-змовницьки підморгнула. Ліля косо засміялася.

̶  Ніяких «чи». Руслан. Ти ж знаєш, в моєму житті тільки один чоловік. Хоч і... — важко зітхнула, — Часом вже й не знаю, хто він для мене. Наче є, а фактично... Майже немає його. Все сама.

̶ Що цього разу? Довго був? Хоч поговорили нормально? Ти ж планувала при наступній зустрічі розставити крапки над «і». Сказати, що думаєш. Сказала? — запитала Діана, уважно спостерігаючи за виразом обличчя Лілі. Та ще більш сумно зітхнула. Буркнула, покручуючи в руках високий келих: