Розділ 4

 Наступного дня Марк зателефонував до стоматологічної клініки, щоб запитати, чи є вже Лілія Петрівна. Дізнався, що немає і невідомо, коли буде. Здивувався. Боляче кольнула думка про те, що більше не побачить тієї особливої дівчини. Ні... Це несправедливо!

̶  Перепрошую, а не скажете, чому так? Розумію, це інформація не для широкого загалу, але... Все ж... З нею все нормально? Ви... Скажіть, якщо не секрет, — не втримався і попросив чоловік. Співрозмовниця важко зітхнула, подумала якусь мить, а потім таки сказала:

̶  Та-а... Як вам сказати? Лілія Петрівна звільнена. Це... Так сталося. Але, не хвилюйтеся, ви можете записатися до іншого спеціаліста. У нас є багато хороших лікарів. На який день вас записати?

̶  От, халепа... — буркнув собі під ніс. — Шкода. Я хотів... Та... Дякую, я подумаю. До побачення, — вимкнув виклик і кинув телефон на диван у своєму кабінеті.

  Що ж робити? Виходить, той старий пень звільнив її з роботи через те, що вона без його дозволу прийняла пацієнта. Ка-пут... От гад!

  Майже до вечора Марк ходив задуманий. Ніяк не виходила з голови та неприємність. Останнє, що б йому хотілося, так це нашкодити тій милій дівчині. Ох... Дурня якась! Що ж тепер робити? Мабуть, вона зла, як пантера на нього за те, що розповів лікареві про той прийом. І, взагалі... Що за маячня? Як міг той старий телепень вигнати з роботи таку класну працівницю? Щось тут не клеїться.

   У п’ятницю Марк після чергової перевірки одного зі своїх магазинів повертався до офісу в кепському настрої. Директор наробив проблем, виявився не готовий до відповідальності за такий великий заклад. Довелося його понизити і терміново шукати заміну тому самовпевненому індикові.

  Проїжджав понад парком і вирішив зупинитися, щоб трошки відпочити і впорядкувати думки. До вечора ще далеко, багато справ, а голова гуде, як побита. Погода тішила теплим сонечком, тож людей ходило чимало. Прогулявся трохи по алеї, а потім сів на лавку біля невеличкого озерця.   Милуючись граціозними лебедями і тим, як чужі діти кидають їм булку, задумався про своє.

  Останнім часом дуже непросто зібрати себе до купи. Ніяк не вдається прийти до тями після розлучення. Здається, все розсипається. Не тішать успіхи в бізнесі, все якесь тьмяне. Страшенно бракує Марії. Бувало, навіть на якісь короткі миті проскакували сумніви, чи не варто було зберегти сім’ю, якось змусити себе пробачити і жити далі. Але, ні. Одразу знав, що не зможе так. Не зможе більше вірити тій жінці, як би не було боляче втрачати сім’ю. А, може бракує не так Марії, як просто люблячої жінки? Швидше за все.

  Несподівано з сусідньої лавки почув знайомий приємний голосок.

̶  Привіт. Так, я тебе слухаю, — проказала Ліля Петрівна. Марк зацікавлено поглянув у її бік, прислухався. Дівчина не бачила його, обернена боком. Продовжила розмову:

̶  Слухай, ти ж знаєш, я не в силах змінити її рішення. Що ти від мене хочеш? — спокійно, але трохи втомлено запитала. Злегка відкинула голову назад, глибоко вдихнула.

̶  Та, добре, як хочеш, але я нічого не обіцяю. Давай... — зітхнула, заховала телефон в маленьку сумочку. Обійняла себе обома руками і задивилася на озеро, дітей. Марк не витримав, підійшов і привітався:

̶  Привіт. Можна? — вказав рукою на лавку. Дівчина трохи розгублено поглянула на нього. А потім всміхнулася, видно, що впізнала.

̶  А-а... Так, сідайте, — трошки ніяково знизала плечами.

̶   Дякую, — стримано всміхнувся. — Я випадково вас побачив. Часто тут буваєте?

̶  Та, не дуже, хоч і близько живу. Просто, сьогодні... — не доказала, махнула рукою. — Довго розповідати.

̶  Дайте вгадаю, вас звільнили, тому ви в парку серед дня, так? — запитав, сівши біля Лілії Петрівни.

̶  Ну-у, взагалі... Так. А, ви звідки знаєте? — здивовано поглянула.

̶  Влаштував допит вашій колезі, тій медсестрі, що на приймальні.

̶  От, Діанка... — хихикнула. — А, навіщо вам це? Хочете ще лікувати зуби? До речі, як та ваша шістка? Не болить?

̶  Не болить, — жартома широко всміхнувся, демонструючи всі зуби, які міг. Дівчина засміялася. — Але ж ви мали ще поставити постійну пломбу. І інші лікувати, хіба ні?

̶  Я ж вам казала, що не зможу. Вибачте. Підіть до когось іншого, — весело відповіла.

̶  Послухайте... — глибоко вдихнув. — Ліліє Петрівно... Можна, просто на «ти»? — лікарка всміхнулася, але не відповіла.

̶  Я не хочу і не піду до іншого лікаря. Особливо до того старого козла, який вас… Ні, тебе звільнив. І, взагалі... Виходить, це через мене. Ти помогла мені, а за це... Я готовий загладити вину.

̶  Не беріть в голову. Це не через вас. Немає ніякої вини. Просто... Він такий є. Впевнений, що жінкам не місце у цій професії.

̶  Не розумію, чому, взагалі ти терпіла таке ставлення? Чому він забороняв тобі нормально працювати? То ж явне, що ти знаєш це діло.

̶  Марку... Так? Я правильно запам’ятала?

̶  Так, — всміхнувся.

̶  Послухайте, це... Так вийшло. Там була хороша зарплата. Все буде нормально. Антонович не може вигнати мене без дозволу власника клініки. Це просто нерви. Коли шеф повернеться з відпустки, все владнається. Він давній знайомий мого діда. Тому... Я не панікую. Принаймні, поки що.