Розділ 3

Дівчина розглянулася довкола.  
— Ну... Гаразд, розкажу, якщо вам цікаво. Але... Мені пора додому.  
— Розкажіть. В мене жодного знайомого лікаря. А тим більше лікарки. Дуже цікаво, як такій милій дівчині прийшла в голову ідея щодня копирсатися в роті людей? — весело запитав Марк. Вона засміялася. А тоді грайливо відповіла: 
— А я уявляю, що запускаю руку у ваш гаманець, — чоловік не стримав регіт. Ледве вимовив: 
— Клас! Як я не додумався. Ну, звісно ж, прибуткова справа. 
— Ага... А, якщо серйозно, то... В мене дід, батько і мама були стоматологами. Мама вже вийшла на пенсію. Я змалку бачила цю роботу і мені завжди було дуже цікаво. Особливо такі випадки, як ваш, наприклад. Дуже приємно помагати людям, позбавляти їх болю. Приходить хтось, кому вже світ немилий, а йде вже зовсім в іншому настрої. Мені це дуже подобається. 
— Зрозуміло... То... — уважно поглянув на дівчину. — Це улюблена робота, так? Радий за вас.  
— Ну, так. Непроста, але я її люблю. Хоча... Маю поки небагато досвіду.  
— А по-моєму, ви професіонал. Мені ще ніхто так акуратно не лікував зуби. Браво. Чесно, це талант.  
— Дякую, — ще більше почервоніла. — А зараз мені пора. Дуже дякую, що підвезли. Далі я забіжу. Не забувайте, ще одну годину не можна їсти й пити гарячого, — проказала Лілія Петрівна. Марк не встиг нічого багато сказати, як вона вже відчинила двері і вийшла.  
— Дякую. До середи? Бувайте, Ліліє Петрівно, — гукнув, посміхаючись. Вона теж всміхнулася, відповіла, що так. Попрощалися і красуня пішла до свого будинку. А Маркові залишалося лиш провести її голодним поглядом.  
   Ех... Така солоденька. І, що далі? Мимоволі почав обдумувати, що робитиме, коли прийде в клініку наступного разу.  
  Чоловік ще з годину маринувався в тому заторі, доки не зміг виїхати. Тієї ночі зуб не болів, виспався, як немовля. Нарешті! Яке ж то щастя! От, так. Тільки щось втрачаючи, починаємо цінувати. Навіть прості речі, сон, наприклад. Вранці можна зовсім іншими очима дивитися на світ, коли не крутився цілу ніч, не мучився від болю.  
  Наступні два дні почувався добре, нічого не боліло. Ліля не виходила Маркові з голови. Без кінця думав, що робити, аби якось зблизитися з тією красунечкою. Кудись запросити? Куди? Чомусь годі було зупинитися на одному варіанті. Мабуть, тому, що майже нічого про неї не знає. Що їй може подобатися? Дорогий ресторан, чи миле кафе? А, може якась незвична прогулянка на човні, або концерт? Хтозна... 
   Через два дні Марк прийшов знову на прийом, як домовлялися. В кабінеті застав лікаря, Леоніда Антоновича. Солідний чоловік з чималим животом привітно посміхнувся.  
— Добрий день. Сідайте, будь ласка, — вказав великою рукою на стоматологічне крісло. Марк скривився. Від голови до п’ят пробігли мурашки. Все тіло стиснулося, захотілося одразу втекти звідти. Страхи, які оселилися в ньому змалку, знову прокинулись. Стало катастрофічно важко це приховувати, коли тіло дерев’яніє, в горлі стоїть клубок. Ох... 
   Пацієнт з надією поглянув на милу дівчину, яка стояла осторонь і щось підготовляла. Змусив себе обізватися: 
— Добрий день. А, можна мене лікуватиме Лілія Петрівна? Вона вже почала два дні тому, помогла мені. Я б хотів аби вона і далі продовжила.  
   Голос Марка прозвучав на диво впевнено. Майже не відчутно було, як сильно хвилюється. От тільки реакція лікаря здивувала. Раптом привітна посмішка на повному обличчі Антоновича зникла. Її замінила гримаса невдоволення, а навіть гніву. Озирнувся на помічницю, пропалив її злющим поглядом.  
— Що? Вона вас лікувала? Коли? — озирнувся на пацієнта, тоді знову на лікарку, — Лілю, це що таке? — процідив крізь зуби.  
  Дівчина аж зблідла. Розгубилася на мить. Поглянула на лікаря, на пацієнта. Потім спокійно відказала: 
— Леоніде Антоновичу, вас не було, я не мала вибору. Ситуація була гостра, біль. Якщо хочете, можете перевірити, як я зробила.  
— Вибачте, на хвилинку, — проказав до пацієнта і вивів Лілію Петрівну кудись з кабінету. За кілька хвилин лікар повернувся сам, сердитий, аж, здається, зуби потріскають, так їх зціпив. 
— То, що у вас? Сідаєте, чи як? — стримуючи злість, запитав Марка. Чоловік шоковано поглянув. Ну-й-ну... 
— Де Лілія Петрівна? Я хочу щоб вона мене лікувала, — впевнено проказав. Старий ще гірше розсердився. Випалив: 
— Лікар тут — я! І не просто лікар, а вищої категорії! А Лілія Петрівна ще вчиться! В неї досвіду, як кіт наплакав! Не гайте мого часу, або робимо, або, ні!  
— Слухайте, я не буду сперечатися з вами про категорії, але знаю, що вона мені помогла. Ця дівчина дуже старанно підходить до справи, чому ви не даєте їй працювати? Що з нею не так? — строго заговорив Шуляк.  
  Старий стоматолог аж  почервонів. Мало не задихнувся від обурення. 
— Та, що ви знаєте?! Я професіонал, а не те, що та шмаркачка! Бабам не місце, взагалі в такій роботі! Все, що вони можуть, то це підлогу мити, а в кращому випадку щось піднести, подати!  
  Шокований бізнесмен косо всміхнувся, хмикнув. Вже хотів мовчки вийти з кабінету. Але таки обернувся до лікаря і сказав: 
— Не знаю який ви професіонал в лікуванні, але, якщо такий, як в ставленні до колег і пацієнтів, то краще я пошукаю іншу клініку. Я прийшов сюди, бо Лілія Петрівна помогла мені в понеділок. А з вами я не хочу мати справи, — старий хапнув повітря, аж не одразу відповів щось. Марк мовчки вийшов, гримнувши дверима.  
   За стійкою в приймальні знову була та ж молода жінка, що в понеділок. Маркіян підійшов до неї і запитав: 
— Перепрошую, не підкажете, де зараз Лілія Петрівна? 
— А-а... — дівчина завагалася, зніяковіла. Сумно відказала: 
— Вона пішла додому. Вибачте, але сьогодні її вже не буде. Хочете, я запишу вас до іншого лікаря? В нас тут є кілька стоматологів.  
— Кошмар... — буркнув. — Ні, дякую, не хочу до іншого. Я прийду пізніше, коли вона буде.  
  Взяв візитку з контактами клініки і пішов до машини. Такий сердитий, аж хотілося когось копнути. Того старого, пихатого ескулапа, наприклад. Що за погань?! Професіонал він, бачте... Та запхай собі той свій професіоналізм в одне місце, коли ти до людей, як коршун! 
  Тим часом Ліля прийшла додому, зачинилася в квартирі і впала на диван. Так захотілося поплакати! Завити від злості, образи. Просто розриває. Як же дістав той старий паскудник! «Не смій щось робити без мого дозволу!» — чого це? Чого вона має марнувати час, лиш складаючи інструменти і витираючи обладнання?! Ох... Вже й ті гроші немилі, коли той старий ідіот робить з тебе дурепу.  
   Але, найгірше неприємно стало від того, що лікар так принизив її у присутності того красунчика. Він так хотів саме до неї, а тут таке... Ех... Класно було б знову його лікувати. Такий милий... Мужні риси обличчя, високий, м’язистий, гарно вбраний. А, яка в нього посмішка... Ну, тобто, коли ще підлікувати кілька зубів, буде ідеальна. А очі такі проникливі, живі, часом грайливо підморгує. Клас... Пощастило ж комусь.  
   Чекай... Здається, обручки в нього не було на пальці. Ага. Не було. Хм... Цікаво... Може, не просто так хотів підвезти?  
   Ой, чого це вона взагалі про нього думає?! Що за... Не можна і крапка! 
  Полежала трохи, вирішила, що завтра подзвонить до Лева Романовича, власника клініки. Треба щось з тим Антоновичем вирішувати, дістав. А поки-що... Захотіла трохи відпочити і позайматися на тренажері. Треба якось рятуватися від стресу. 
  Ввечері, коли Лілія вже прийняла душ і готувалася спати, почула дзвінок у двері. На тонку нічну сорочку накинула ще м’який халатик і пішла, поглянула у вічко. Спершу побачила там пишні троянди, а потім вони опустилися, відкриваючи симпатичне чоловіче обличчя. Оце так! Хто прийшов!