— Марку Івановичу, за пів години у вас зустріч з представниками «Голендефлау» — прощебетала помічниця, зазираючи в кабінет. — Ви просили нагадати.
— А, так. Дякую, Сніжано, — зиркнув на секретарку, підпираючи щоку рукою. Ледь всміхнувся. Зубний біль стає все сильнішим. Важче і важче не звертати на нього увагу. Випрямився у кріслі, бадьоро запитав:
— Чапленко вже йде?
— Так, ось він вже тут, — озирнувшись, відповіла жінка. Потім пропустила в кабінет високого, худорлявого чоловіка в діловому костюмі. Марк змусив себе зібратися з силами і спокійно далі працювати, хоч як це непросто.
— Готовий? Договір з тобою? — запитав колегу і друга Маркіян.
— Звісно, ти ж мене знаєш. Все тут, — поплескав рукою по чорній папці, яку приніс. — Можемо їхати, — молодик з грайливою посмішкою підійшов до шефа. Уважніше приглянувся до нього.
— А, ти? Все гаразд, Марку? Ти якийсь дивний сьогодні. Не виходиш з кабінету пів дня. Кепський настрій? — останніми місяцями вже ні для кого не секрет, що Марк часто не в гуморі. Розлучення не найкращим чином позначилося на веселій вдачі чоловіка.
— Та-а... Все нормально, поїхали, — махнув рукою і піднявся з крісла. Взяв папку з документами і почав йти до виходу. — Ніколи киснути. Ця зустріч мусить пройти на найвищому рівні. Не можемо втратити таких вигідних партнерів, ти ж знаєш.
— Та знаю. Але... — скривився, побачивши друга зблизька. — Здається, в тебе щока опухла. Знову зуб? Якщо ти... Я можу й сам провести ту зустріч.
— Ще чого?! — озирнувся і строго відрізав шеф. — А підписи теж за мене поставиш? Ні, самого я тебе не відправлю до тих голандців. І не думай! Ти розумний хлопець, але... Я мушу сам проконтролювати цю справу. Ще не вмираю, щоб лягти і лежати. А зуб... То дрібниця. Не дочекаєшся, Чапля, — жартома торкнувся трохи довгого носа друга, впевнено зачинив двері кабінету і попрямував коридором до виходу. Роман за ним.
— Ма-арку... — невдоволено загудів. За роки знайомства вже добре знає про фобію шефа. Це вже не вперше той ігнорує проблему з зубами.
— Не ний, поїхали!
— Слухай, я все розумію. Але... То ж не жарти. Піди до лікаря, бо гірше буде. Хочеш, подзвоню до мого стоматолога, домовлюся?
— Відчепися. Ти знаєш, як я їх люблю. Щоб знову якийсь коновал пхав свої лапи до мене? Сам іди, як хочеш! — фиркнув шеф. Дійшли до чорного авто бізнес класу, посідали. Маркіян Іванович за кермо, друг збоку.
— Облиш, а раптом цього разу трапиться якась мила лікарка? Га? — пожартував хлопець, підморгуючи. Описав жестами тендітну жіночу фігуру пісочний годинник.
— Ще чого! Милі дівчата таким не займаються! Де ти таке бачив? Все, дай мені спокій! — відмахнувся. Далі зосередився на дорозі.
— З чого ти взяв? Не можна всіх судити по одній. Хоча... Є ще один варіант. Можу помогти, — Марк зацікавлено зиркнув на друга. Той легенько торкнувся свого обличчя чималим кулаком.
— Не дуже професійно, але... Зате ефективно і безплатно, — засміявся. Марк теж не втримався, хихикнув.
— Ну, дякую, друже. А далі, що? Казати: «Фафушта» — смішно промовив, зморщивши губи до середини, мов беззубий дід. Роман зареготав.
— Ні, чому? Вставиш собі протези, дві шухлядки, як в моєї бабці.
— Супер, як я раніше не додумався? Це ж як класно. Нічого не болить. Головне не загубити, коли добряче дмухнеш на щось. Наприклад, на свічку під час побачення, — зареготали обоє, аж Марк злегка крутнув кермо на рівній дорозі. Як уявив собі картину... Ото була б романтика...
Так-сяк провели зустріч з голандськими партнерами в ресторані. Марк доручив більше розмовляти Чапленкові. Той зрадів нагоді відчути себе на висоті. А під кінець довелося вискочити в туалет і прийняти таблетку, бо біль став геть нестерпний, аж ціле обличчя затерпає, годі слова сказати. Голова теж розболілася. Хотілося вихлептати цілу пляшку якогось 40-градусного «знеболювального» і забутися.
Коли попрощалися з голландцями Марка не тішила навіть дуже вигідна угода про поставку квітів, яку вдалося підписати. Місця собі не знаходив. Друг далі почав умовляти звернутися по допомогу, але Шуляк не хотів його слухати.
— Все, набридло! Додому сам доїдеш! — нервово сказав, сідаючи в машину. Залишив колегу біля ресторану, гримнув дверцятами і поїхав.
Сам себе не впізнав. Чого так дратуватися? Адже Чапленко діло каже. Треба піти з тим клятим зубом нарешті до лікаря. Третій день життя не дає. Але... Ох... Від самої згадки про дантиста аж око сіпається.
Подзвонив до секретарки, Сніжани, сказав, що сьогодні в офісі вже не з’явиться і рішуче звернув у напрямку свого дому. Але до нього від ресторану досить далеко. Доки їхав, минув кілька стоматологічних клінік.
— Ох і розвелося ж їх... — буркнув сам до себе. — На кожному кроці.
Поїхав далі. Але, коли минав ще один медичний заклад, Маркові здалося, що цей мусить бути кращий. Гарне сучасне приміщення, біля нього стоїть дороге авто. Може тут є професіонали? Хтозна... Вже хотів минути і їхати додому, але в той момент зуб просто таки скажено заболів, хоч плач. Ні...
Таки звернув до того великого, солідного будинку з гарним написом «Стоматологія» і зображенням білозубої красуні на одному з великих вікон.
На ватяних ногах підійшов до приймальні. У великому холі вже тихо, лиш в кінці коридору чути, як машина їздить і миє підлогу. Побачив там дуже симпатичну дівчину, чи жіночку в світло-блакитному костюмі. Вона мило посміхнулася і защебетала:
— Доброго вечора, чим можу помогти?
— Та-а... Я... До стоматолога, можна? — на силу вимовив Марк, не вірячи, що таки робить це. Молодиця вдихнула, якусь секунду повагалася, роздивляючись пацієнта явно зі знанням справи. А потім сказала:
— Зрозуміло. На жаль, лікарі вже порозходилися, але... Зачекайте хвилинку, гляну, може ще хтось є, — і покрокувала далі по коридору, зайшла в якийсь кабінет.
Маркіян зиркнув на годинник, що на стіні просторого холу — 19:15. Треба ж таке... Раз змусив себе припертися сюди і то дарма. От халепа! Як дочекатися ранку? Збожеволіти можна. Чи доведеться випити відро таблеток?
За кілька хвилин працівниця повернулася і запросила чоловіка пройти за нею.
— Сюди, будь ласка. Лілія Петрівна ще не пішла. Сподіваюся, вона зможе вам помогти.
Чоловік кивнув і, як віл до зарізу, неохоче покрокував за медсестрою до кабінету з написом «Лікар стоматолог Леонід Антонович Притула». Ех... Лілія... А вже зрадів на мить. А тут якийсь Леонід Антонович. Та, була-не-була, хай вже хоч який коновал, аби щось зробив, щоб менше боліло.
Зайшов до кабінету і очам не повірив. Одразу згадав жарти Чапленка. Що?!
Біля стоматологічного крісла, над столиком з численними інструментами схилилася тендітна шатенка в білому халатику трошки вище колін. Маленькі пальчики з короткими рожевими нігтиками акуратно складають металеві предмети. Коли медсестра заговорила, дівчина випросталася і поглянула просто на пацієнта. На її вродливому личку розтягнулася така чарівна, білозуба посмішка, що Марк геть забув по що прийшов сюди. Став, як вкопаний.
#1957 в Жіночий роман
#8637 в Любовні романи
#3368 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 29.08.2022