10

Повернення до себе.

Минула два тижні.Катерина перестала плакати щодня. Біль звісно нікуди не подівся. 

Катерина працювала багато і це її рятувало.

Телефон на столі коротко завібрував. Повідомлення від Сергія. Катерина глянула.

Сергій: «Я був у юриста. Я бачив документи. Якщо ти думаєш, що я просто так здамся, то ні. Ось побачиш - це не кінець».

Катерина хмикнула.

— Ну звісно, — пробурмотіла вона. — Усі великі трагічні герої рано чи пізно доходять до стадії «я не здамся».

Катерина: «Сергію, підпиши документи на розлучення і на цьому все».

За пів години Катерина до її кабінету постукали, і курʼєр заніс великий букет: білі тюльпани, трохи легкого безладу. Поруч лежала картка.

«Сподіваюся, твій день сьогодні красивіший за вчорашні думки». Н.

І все.

Вона поставила букет у воду в кабінеті й кілька секунд просто стояла над ним.

Телефон знову завібрував.

Назар: «Не лякайся. Просто хотів, щоб ти усміхнулась».

Катерина усміхнулася. 

— Ну що там? — гукнула з-за дверей Інна.

— Там чоловік, який, здається, уміє говорити повними реченнями без психотравми.

— Це підозріло. Перевір документи.

Катерина розсміялася щиро і легко. 

Увечері того ж дня вона заїхала до батьків.

— Ти схудла, — сказала мама.

— Господи, мамо!

— Ну не починай.

— Та я не починаю. Я просто хочу зрозуміти, чому в цій трагедії всі так переживають за мою худобу.

Вдома було як завжди. Усе було майже як раніше. Майже.

Тільки Христини не було. Під час вечері мама, ніби між іншим, сказала:

— Вона питала, як ти.

— І що ти відповіла?

— Що ти працюєш. Що стала ще красивіша після стрижки, хоч це і нечесно до інших жінок.

— Мам.

— А що? Я не брешу.

Батько хмикнув.

— У нас тепер узагалі з брехнею складні стосунки. Особливо після першого квітня.

— Господи, — сказала Катя. — Я ж тоді просто хотілапожартувати. Просто кинути фразу й переконатися, що я збожеволіліа. Хотіла, щоб мені сказали: “Катю, ти дурна”. А вийшло, що дурна була не я.

— Так, — сухо сказав батько. — Твій жарт вийшов найдорожчим у цій родині за останні роки.

— Перше квітня, брехня всесвітня, — пробурмотіла Катерина. — Ага. Тільки в мене вийшло якось навпаки.

Мама зітхнула, але теж усміхнулася.

— Усе одно, — сказала вона тихо, — хоч як це страшно звучить… може, краще зараз.

Катерина подивилася на неї. І не заперечила.

Додому вона поверталася вже пізно. Телефон коротко світився на сидіні поруч. Повідомлення від Назара вона не поспішала відкривати.

Чомусь тепер уперше за довгий час їй подобалося не бігти. А йти в нього свідомо. Їй раптом дуже ясно стало зрозуміло, що наступним має бути море. справжнє море.  Вода, яка  вміє змивати з тебе весь біль.

— Ну що, — тихо сказала вона самій собі, — схоже, далі буде вода.

До літа вона стала іншою і вільною.

Не легше — ні. 

Христина теж лишилася десь позаду. Вони не спілкувалися. Катерина поки що не знала, чи настане той день, коли вона захоче сісти навпроти сестри просто для розмови.

А потім у її житті з’явився Дубай.

Назар просто одного вечора сказав:

— У мене через два тижні поїздка в Дубай. На кілька днів. Робота, зустрічі. Але потім я залишаюся ще трохи біля моря. Якщо ти захочеш — поїдь зі мною. Мені здається, тобі потрібне повітря.

І замовк. Катерина тоді довго дивилася на нього.

Вона тоді спитала:

— А якщо я скажу, що мені страшно знову довіритися тому, що мені може бути добре.

— Тоді я скажу, що не треба довіряти мені наперед. Довірся собі. Ти ж поїдеш не тому, що я чоловік. А тому, що ти хочеш жити.

І отут вона зрозуміла, що поїде.

Заради себе. Заради тієї жінки, яка пережила весну так, що мала повне право тепер побачити літо.

І от в перший ранок на відпочинку, вона вийшла на балкон із чашкою кави в руках і завмерла.

Внизу лежав світлий пісок. Далі — пальми. І потім — вода, в якій уже відблискувало сонце. 

Катерина стояла босоніж на теплій підлозі й раптом дуже ясно відчула: ось воно.Вона не зруйнована.

І попереду в неї життя.

— Ти зараз дуже гарна, — почула вона голос Назар за спиною.

Катерина обернулася. Він уже прокинувся, підійшов до неї. Потім він поклав руку їй на талію. Їй було приємно. Катерина сперлася об нього. І це було так просто, що аж страшно. Просто добре.

— Про що думаєш? — спитав Назар.

Вона усміхнулася, дивлячись на море.

— Про те, що якби мені ще навесні сказали, що я стоятиму в Дубаї на балконі з новою зачіскою, без обручки і з тобою, я б, мабуть, викликала комусь лікаря.

Він  засміявся.

І Катерина раптом згадала той вечір за столом. Свою дурну, майже грайливу фразу. Тишу. Очі. Кінець одного життя.

Перше квітня, брехня всесвітня.

Вона тоді хотіла пожартувати.

Хотіла підтвердити собі, що накручує себе і довести своєму передчуттю, що воно дає збій.

Хотіла почути: “Катю, ти що, як ти могла подумати”.

А почула найболючішу правду.

Так, той жарт зламав її життя. Але не знищив її. Він викинув її з брехні в правду без анестезії. Але викинув.