8

Вся справа в новій зачісці.

Наступного ранку Катерина прокинулася з чітким відчуттям, що щось потрібно змінити.

Після душу вона сушила волосся і раптом зловила себе на тому, що дивиться на на своє волосся занадто довго. Довге. Темне. Красиве. Сергію воно завжди подобалось.

Він любив запускати в нього пальці. Любив  цілувати шкіру під ним. Колись ці дотики робили її м’якшою. Тепер від самих спогадів у неї стискалося горло.

Катерина вимкнула фен і подивилася на себе в дзеркало.

— Ну що, — сказала вона. — Схоже, хтось із нас сьогодні піде під ніж.

Відображення не заперечувало.

Через п’ять хвилин вона вже записалася в салон. Після обіду поїхала.

Олена, її майстриня, побачила Катерину, уважно подивилася на неї і спитала:

— Що робимо?

Катерина сіла в крісло. Подивилася на себе в дзеркало. На волосся.

— Ріжемо, щоб шия була відкрита. Щоб я собі подобалась. - сказала вона.

— Добре. 

Робота почалася. Катерина дивилася в дзеркало і не могла відірвати очей від того, як її волосся повільно збирається внизу, мов залишки чогось дуже красивого, але вже чужого.

Вона не плакала. Тільки в грудях дивно тягнуло.   

— Готово.

Катерина підвела очі. І завмерла. З дзеркала на неї дивилася вона. Але вже не та сама.

Каре відкривало шию, робило її обличчя тоншим. Очі здавалися більшими. Губи — виразнішими. Усе в ній тепер ніби звучало чіткіше. Красивіше.

Того вечора Марійка не дозволила їй сидіти вдома.

— Ні, — сказала вона категорично, оцінюючи нову стрижку. — З таким каре лишатися в квартирі — це злочин проти жіночності. Ми йдемо в люди.

— Я не в ресурсі. 

— А хто сказав, що ти маєш бути в ресурсі? Це терапія. Дуже дорога, але сьогодні безкоштовна.

— Маріє, ти іноді звучиш, як коуч.

— Дякую. То що, чорна сукня чи костюм?

Катерина вдягла чорні прямі штани, топ із відкритими ключицями і жакет.

В клубі  Катерина спочатку почувалася чужою.

— Розслаб лице, — сказала Марійка, передаючи їй келих. — Ти виглядаєш так, ніби зараз вирахуєш зрадників у радіусі двадцяти метрі.

— Я просто аналізую поголів’я.

— Не треба. Сьогодні ти не психологиня, не дружина.Ти просто гарна жінка з новим волоссям.

— А можна я хоча б трошки відьма?

— Трошки можна. Це твій бренд.

Вони засміялися.

Катерина раптом зловила на собі чужий погляд. Назара.

Він стояв трохи далі, біля бару і дивився на Катерину.

Назар підійшов до них і, не відриваючи погляду від її обличчя, сказав:

— Я спочатку тебе не впізнав.

— Це комплімент ?

Він усміхнувся.

— Це захоплення.

Марійка дуже вчасно зробила вигляд, що їй терміново треба кудись на інший край залу, і зникла.  

— Тобі дуже личить, — сказав він тихо.

— Я тобі подобаюся? - спитала вона.

Назар навіть не кліпнув.

— Так.

У Катерини щось ледь здригнулося в грудях. Наче десь усередині відчинилися давно замкнені двері. До самої себе. До того простого факту, що вона ще може подобатися. 

— І давно? — спитала вона.

— Достатньо, щоб навчитися не заважати тобі жити, — відповів він. — Ходімо потанцюємо.

Вона  подала руку і відчула себе спокійною поряд з ним. Це її здивувало, що вона може це відчувати саме зараз поряд з цим чоловіком.

Його пальці ледь стиснулися на її талії.

У Катерини перехопило подих. На секунду вона подумала: невже я гуляща?

І тут же сама собі внутрішньо дала по лобі.

Ні.

Це не її думка. Це смітник чужих установок, де жінка після зради має сидіти вдома і плакати над своїм нещасливим життям.

Вона сама потягнулася до нього першою.

Їхній поцілунок був коротким. Але від нього в Катерини закрутилася голова.

Вона відсторонилася першою.

— Оце так, — тихо сказав він.

— Так. Але далі — ні.

Він кивнув одразу.

— Добре.

— Просто я ще не довіряю світу. Особливо чоловікам у хороших сорочках.

Він усміхнувся.

— Це мудро. Я б тобі теж поки не радив довіряти чоловікам у хороших сорочках.

І знову в ній щось тепліше ворухнулося.

Вони повернулися до столика і  раптом згадала слова Христини. Що цей жорстокий жарт ще приведе її до чогось кращого.

І , чомусь - це було страшно. 

— Про що думаєш? — спитала Марійка, коли Назар відійшов відповісти на дзвінок.

— Про те, що іноді, щоб відчинити вікно, треба спочатку винести пів будинку.

— О, — сказала Марійка. — Це вже не депресія.

Катерина засміялася, погоджуючись з подругою.