7

Чоловік, який запізно зрозумів.

Сергій  писав щодня. 

«Я знаю, що ти мене ненавидиш». «Я заслуговую, але я люблю тебе». «Я не здамся, поки ти не подивишся мені в очі»…

Квіти теж були. Не щодня, слава Богу. 

Минув тиждень.

За цей тиждень вона працювала без відпочинку. Вчилася існувати в новій реальності.

На восьмий день Сергій прийшов сам. Так само, як до неї прийшла Христина. Катерина відчинила двері. 

Темне пальто, чорний светр, неголене підборіддя. Вони кілька секунд дивилися одне на одного мовчки. Потім вона мовчки відійшла убік.

— Заходь.

Він зайшов.  Зняв пальто.

— Катю…

— Сідай, Сергію. 

Він сів навпроти неї. Вони мовчали деякий час, так буває після великих катастроф, коли все найстрашніше  вже сталося, і тепер лишається тільки розгрібати.

— Ти дуже схудла, — сказав він тихо.

Катерина примружилася.

— Оце, Сергію, блискучий початок. Справді. Мій чоловік спав із моєю сестрою, а тепер зайшов оцінити наслідки своїх дій  в моїх кілограмах.

— Я не це мав на увазі.

— А що ти мав на увазі? Давай, мені навіть цікаво.

Він ковтнув.

— Я справді хочу пояснити.

Катерина відкинулася на спинку крісла.

— Добре. Пояснюй, чому ти заліз на мою сестру?

Сергій заплющив очі на секунду.

— Я люблю тебе, — сказав він глухо. — І любив весь цей час. З Христиною… цього  не було… Я не кохаю її.

— О, дякую. Прямо камінь із душі. Значить, ти зрадив мене не через велике почуття, а просто... чому?

Сергій нахилився вперед, уперся ліктями в коліна.

— Катю, послухай мене. Це почалося як дурість. Я не думав… справді не думав, що все зайде так далеко.

— Ммм. А що саме тидумав? 

Він стиснув щелепи.

— Я заслуговую, щоб ти мене ненавиділа. Я це розумію.

— Ні, Сергію. Найгірше в тому, що я вже не впевнена, що це навіть ненависть. Ненависть — це ще живе почуття. А я зараз сиджу і дивлюся на тебе, як на людину, яку, виявляється, взагалі не знала.

Це влучило.

— Ти знала мене, — тихо сказав він.

— Справді? — Вона гірко всміхнулася. — То чому ж я не знала, що чоловік, який спить поруч зі мною, може вести цей бруд за моєю спиною? 

Сергій мовчав. 

— Як давно? — спитала вона.

Сергій провів долонею по обличчю.

— Переписка… десь місяць.

Катерина заплющила очі.

Місяць. Її інтуїція все-таки не зійшла з розуму. Вона справді відчула майже одразу зміни в іхній сім'ї. 

— А перший раз? — спитала вона тихо, вже знаючи, що відповідь однаково її доб’є.

— Два тижні тому.

У кімнаті стало дуже тихо.

— Де?

— У клубі, — видавив він.

Катерина коротко, сухо засміялася.

— Ну звісно. У місці, де ти вчиш людей тримати форму.

— Я не шукаю собі виправдань. Добре. Хочеш чесно? Я зажрався. Саме так. Мені було добре з тобою. Затишно.Ти була домом. Але потім ця увага, відчуття, що мене ще хочуть... не знаю… що я все ще можу комусь знести голову…

Він замовк, ніби сам собі гидував. Катерина кивнула.

— О. Нарешті правда. Не кохання. Не “заплутався”. Тобі просто хотілося ще раз відчути себе великим хлопчиком. Бажаним. 

Сергій опустив голову.

— Так.

Це коротке “так” остаточно поховало щось у ній.

— Розумієш, що найогидніше? — сказала Катерина. —  Те, що ти зруйнував усе заради дрібної чоловічої слабкості. За ради власного Его. Браво.

Він підняв на неї очі.

— Я знаю, що поводився як покидьок. Але ти думаєш, мені легко з цим жити? 

Катерина повільно звела брови.

— О, почалося. Дуже чекала. Той момент, коли чоловік, який зрадив, раптом теж стає головним постраждалим.

— Катю… Я не хочу тебе втратити.

— Пізно.

— Не кажи так.

— А як казати? Добре:Сергію, після того як ти заліз на мою сестру, наша пара переживає певні труднощі. Так підійде? 

Він раптом подався до неї ближче.

— Подивись на мене.

— Навіщо? Я вже надивилася.

— Ні. Нормально. Подивись.

Вона подивилася. І отут було найстрашніше — тому що він усе ще був тим самим Сергієм, якого вона знала. Людина, яку вона любила роками, з якою сварилася через дурниці, мирилася, лежала в темряві після близькості й говорила про всяку нісенітницю.

І від цієї впізнаваності боліло ще сильніше.

— Пам’ятаєш, як нам було разом? — тихо спитав він. — Як ти засинала в мене на плечі? Як ми могли до третьої ночі говорити про дурниці? як нам було добре. 

По щоках Катерини повільно покотилися сльози. 

— Катю… — сказав він хрипко. — Я пам’ятаю тебе всю.  Як любиш, коли я цілую тебе в шию тут…

Він нахилився ближче. Катерина завмерла. Його рука торкнулася її волосся — обережно. Його дотик був знайомий до болю.

— Не треба, — прошепотіла вона.

— Я люблю тебе, — сказав він, торкаючись губами її скроні. — Я знаю тебе.

Він поцілував її. так, як цілував багато разів. Сльози пішли сильніше. 

— Пам’ятаєш? — шепнув він. — Пам’ятаєш нас?

І тоді Катерина різко відштовхнула його.

— Не смій.

Він завмер.

— Катю…

— Не смій, — повторила вона вже голосніше, задихаючись. — Не смій лізти до мене цими ж руками після неї. 

Катерина вдарила його по обличчю. Сергій відсахнувся, але не встиг нічого сказати, бо вона тут же рвонула рукою ще раз.

Він застиг.

Катерина важко дихала. Сльози текли по обличчю.

— Ти сам це вбив, — сказала вона. — Ти. І тепер не смій приходити до мене з цими поцілунками, ніби між нами ще є щось. Ти заліз на мою сестру, Сергію. Ти взагалі думав, що після цього лишається хоч щось святе?

Він сидів нерухомо, приголомшений.

— Я не хотів… — почав він.

Катерина різко засміялася крізь сльози.

— Та припини вже! Нічого ти не хотів. Ти просто не думав. Оце вся правда про тебе. Тобі було зручно. 

Він опустив голову. На щоці червоніла подряпина. Катерина дивилася на неї і раптом відчула дивне, холодне полегшення.