4

Після правди.

Ранок прийшов якось дивно. Спочатку був сірий напівсон, в якому Катерина то провалювалася кудись униз, то виринала на поверхню. Ї  Вона лежала  і перша думка була абсолютно звичайна:

Катеринко, тобі знову наснився якийсь жах. Зараз відкриєш очі , візьмеш телефон, зробиш собікави, а Сергій уже десь на кухні й робить вигляд, що вміє готувати сніданок без тебе.

Ця думка промайнула в голові і вона навіть посміхнулася. Але потім вона розплющила очі. 

І тоді вчорашній вечір повернувся весь, разом, без жалю.

Стіл. Тиша. Очі Христини. Слова Сергія. Коридор. Мамин голос. 

Катерина різко сіла.  Це було правдою.

Не сном.   Її чоловік був з її сестрою. І дізналася вона про це через власний жарт.

— Браво, Катю, — хрипко сказала вона в порожню спальню. — Просто блискуче.

Голос прозвучав чужо. Вона повільно спустила ноги з ліжка й здригнулася від холодної підлоги.

На стільці біля дзеркала лежав її учорашній одяг. На спинці крісла висіла Сергієва спортивна кофта. Катерина завмерла. 

Від одного її вигляду підкотила нудота.  Ні. Не зараз.

 Телефон лежав на тумбочці екраном донизу. Вона  взяла.

Тридцять два повідомлення. Сім пропущених дзвінків.  Усе від Сергія.

Катерина заплющила очі. Від тієї липкої, принизливої банальності, яка раптом вилазить із усіх таких історій.

Вона відкрила меседжі.

"Катю, давай поговоримо".

"Будь ласка, візьми слухавку".

"Я біля клубу".

"Мені треба з тобою поговорити".

Катерина криво всміхнулася. Ну звісно. Їй не те здалося, ха-ха, і ще раз ха. Зрадник.

Напевно, вони з Христиною просто випадково опинилися в ліжку.

Вона гортала далі:

"Я люблю тебе", "Я винен". "Я не хотів, щоб так сталося".

Тут її накрило: "А що ти, чорт забирай, хотів???"

Даліще банальніше:

"Я не знаю, як це виправити". "Відповідай, будь ласка". "Вибач".

Останнє “вибач” прийшло о 3:52. Катерина довго дивилася на екран. І  їй ставало бридкіше.

Оця поспішна щирість, яка прокидається тільки тоді, коли тебе вже спіймали. Або, ще краще, любов, яку так зручно згадати саме тоді,  коли починаєш щось втрачати.

Вона відкрила його контакт і кілька секунд дивилася на його фото. Сергій у спортивній формі, засмаглий, усміхнений, на фоні свого клубу. Колись їй подобався цей знімок. Зараз - дратував.

Сергій і справді міг ночувати в клубі.

У нього був хороший зал — дорогий з  душовою, маленьким кабінетом і диваном, на якому він іноді лишався після пізніх змін. Він любив повторювати, що там переживе хоч кінець світу.

“Ну що ж, — подумала Катерина, — вітаю. Схоже, твій кінець світу настав”.

Телефон завібрував знову.

Мама.

Потім відповіла:

— Привіт, мам. 

І відразу зрозуміла, що мама  плакала. 

— Катю, доню… як ти?

Питання було безглузде. Та саме такі питання ставлять, коли люблять і не знають, як торкнутися чужого болю, щоб не зробити ще гірше.

Катерина присіла назад на ліжко.

— Жива, — сказала вона після паузи. — Поки що.

Мама схлипнула.

— Катю, пробач мене.

— Тобі за що? - здивувалася Катерина.

— За те, що не бачила і не відчула.  Господи, як я могла не помітити?

Катерина заплющила очі.

От цього вона якраз і боялася — маминого почуття провини. 

— Мамо, зупинись, — сказала вона тихо. — Це не ти з моїм чоловіком спала.

На тому кінці запала тиша. Потім мама видихнула крізь сльози щось дуже схоже нервовий сміх.

— Господи, Катю… навіть зараз ти в мене з гумором.

— Це не гумор. Це нервова система тримається за останню нитку.

Мама мовчала ще кілька секунд.

— Я на твоєму боці, — сказала вона нарешті. — Щоб ти не вирішила далі. І батько теж. Ти чуєш мене?

Оце було дуже важливо для Катерини. Ссаме це, що я на твоєму боці.

— Чую, — тихо сказала вона.

— Христина замкнулася в своїй кімнаті. Зранку навіть не вийшла. Я не хочу її зараз бачити, якщо чесно. Але я не виганяла її. І батько теж.  Не в такому стані.

— І правильно, — сказала Катерина автоматично, хоча не була певна, що думає саме так.

Мама зітхнула.

— Сергій писав тобі?

— Так. Влаштував фестиваль покаяння у чаті.

— І де він?

— У клубі. Як справжній герой дешевого роману: зрадив дружину, а ночував біля тренажерів.

Мама знову видихнула короткий сміх .

— Господи прости…

Потім стало тихо.

— Катю, — сказала мама м’якше, — ти тільки не будь зараз сама зовсім. Добре? Подзвони Марійці. Або приїжджай. Хоч мовчи у нас на кухні, але не сиди там одна з цими усима відчуттями.

— Я ще трохи побуду одна, — сказала вона. — Мені треба… не знаю. Просто посидіти в цій реальності. Вона нова, мам. Мені потрібно звикати.

— Добре, — сказала мама. — Тільки не зникай.

— Не зникну.

— Я люблю тебе.

Катерина стиснула телефон.

— Я тебе теж.

Коли дзвінок закінчився, в кімнаті знову стало тихо. 

Телефон знову завібрував. Цього разу — Христина. Катерина дивилася на ім’я сестри, а потім відкрила повідомлення.

Христина: «Катю, я знаю, що не маю права тобі писати».

Ще одна розуміюча, і далі:

«Прости мене, будь ласка».

«Я не хотіла зробити тобі так боляче.  Я розумію, що виправдання тут немає, але я все одно пишу, бо якщо не напишу, то, мабуть, збожеволію».

Катерина перечитала це двічі. Потім відклала телефон на ковдру. Не хотіла. 

Збожеволію.

Усі ці слова були такі маленькі і жалюгідні, перед тим, що вже сталося.

Є речі, подумала Катерина, які слова не відмотують назад.

 Можна ридати, бити себе в груди,постригтися, піти в монастир, завести собаку, вивчити італійську, але не можна зробити так, щоб цього не було.