3

Після вибуху.

Двері за Катею зачинилися тихо, та в квартирі після цього стало так, ніби хтось вистрілив.

На кілька секунд усе завмерло в тій страшній,принизливій нерухомості, яка лишається після чужого болю. На столі лишилися недоїдений салат, розлите вино, чиясь виделка на підлозі, торт у коробці, який так і не дійшов до чаю, і сміх, що ще пів години тому жив тут.

Кіт Тимофій, старий рудий нахаба з характером районного депутата, неквапливо вийшов із кімнати, сів посеред коридора і подивився на всіх так, ніби давно попереджав, що люди в цьому домі поводяться підозріло, але його, як завжди, ніхто не слухав.

Мама стояла біля тумби, бліда, випрямлена, з обличчям жінки, яку щойно вдарили по самому кореню материнства. Її руки ще пам’ятали вагу тарілки, яку вона машинально поставила, щоб не впустити. Батько вийшов із кухні слідом, повільно.

— Що тут сталося? - спитав він.

Ніхто не відповів.

Христина сиділа на стільці, стиснувши долонями край скатертини, і плакала тим безпорадним, уривчастим плачем, у якому завжди є частка жалю до себе. Сергій стояв біля столу, блідий, напружений. 

Мама перевела погляд із нього на Христину.

Потім знову на нього. 

— Скажіть мені, що це неправда, - сказала вона тихо. 

І от у цій тиші, яка повисла після її слів, уже була відповідь. Христина заплющила очі. Сергій відвів погляд. 

Мама повільно вдихнула.Один раз. Другий. Здавалося, що вона намагалася не втратити рівновагу в кімнаті, де щойно розсипалося все, що вона роками називала своєю родиною. 

— Господи... - видихнула вона. - Господи, Боже. 

Батько дивився мовчки. Його обличчя ставало не червоним від люті — навпаки, майже спокійним. Від цього спокою навіть Тимофій підняв голову й насторожив вуха. Кіт у цьому домі чудово знав, коли гримітиме.

— Це правда? — спитав батько.

Сергій ковтнув.

— Я… ми… це складно.

Батько кивнув один раз.

— Значить, правда.

Мама раптом різко обернулася до Христини.

— Ти хоч розумієш, що ти зробила?

Христина схлипнула й затулила рота долонею.

— Мамо, я...

— О ні. Не “мамо”. Не зараз. - У голосі матері вперше прорізалося щось гостре, чуже навіть їй самій. - Ти зараз не кажеш “мамо", ніби тобі п’ять років і ти вазу розбила. Ти лягла в ліжко до чоловіка своєї сестри. Своєї. Рідної. Сестри! 

Христина заплакала сильніше. 

— Я не хотіла. 

— От тільки не починай цю жіночу маячню, - різко сказала мама. - Не хотіла вона. Не хотіла- це коли не хотіла третю котлету й усе одно з’їла. А це ви обидва робили дуже навіть хотівши. 

Тимофій, стрибнув на стілець і голосно нявкнув, ніби теж хотів дати свідчення.

За інших обставин Катерина б напевно засміялася, але її тут уже не було, і  від цього навіть кітове невчасне втручання звучало моторошно. 

Сергій провів рукою по обличчю.

— Я люблю Катю, - сказав він глухо. - Я справді люблю її. Те, що сталося, не означає... 

— Досить! -  перебив батько. 

Сказав не голосно. Не гримнув. Просто відрізав. 

Він підійшов до дверей, відчинив їх і повернувся до Сергія. 

— У моєму домі ти більше не сидиш за цим столом. 

Сергій завмер.

— Іване Миколайовичу, я сам поговорю з Катериною. Це наша сім’я і ми... самі...

— Ні, - так само рівно сказав батько. -  Моя сім’я - це моя донька, яку ти щойно знищив. А ти зараз узяв куртку й вийшов із мого дому.

— Я не збираюся тікати, ніби я якийсь... 

— А ким ти хочеш вийти звідси? - вперше в голосі батька з’явився метал. - Порядною чоловіком? Запізно, не здається тобі! 

Сергій стиснув щелепи.

— Я визнаю, що винен, але це не так просто, як вам здається. 

Батько навіть усміхнувся. Дуже коротко і навіть страшно.

— Зрада, Сергію, - сказав він, - це взагалі рідко складна річ. Люд  весь час намагаються зробити з неї роман, трагедію, збіг обставин. А там, по суті, завжди одна проста дія: ти або не лізеш туди, куди не маєш права або лізеш. І от ти поліз. От і вся глибина.

Сергій ніби хотів щось ще сказати, але батько вже стояв біля дверей так, що сперечатися з ним означало втратити навіть ті крихти гідності, які ще залишилися.

— Іди, - сказав він.

Мама Каті не дивилася на Сергія. Вона дивилася в стіл, на скатертину, на пляму від вина, що розповзалася по тканині темною квіткою.

— Чужа жінка, — тихо сказала вона, — зробила б менше болю, ніж рідна сестра.

І оце вдарило сильніше за будь-який крик. Христина різко підняла голову.

— Мамо…

— Не перебивай мене, — сказала мама. — Бо я зараз скажу те, що потім, може, не пробачу сама собі. А поки ще тримаюсь.

Сергій опустив очі, взяв зі спинки стільця куртку й повільно рушив до коридора. Біля дверей він на мить зупинився.

— Скажіть Каті, що я…

— Нічого я їй від тебе не скажу, — відрізав батько. — Ти й так уже достатньо наговорив своїми руками.

Сергій зблід ще більше. Кивнув. І вийшов. Батько зачинив за ним двері спокійно, без грюкоту. Потім перевів погляд на Христину.

І от тепер у квартирі стало по-справжньому страшно.

Не через крик. А через те, що крику не було. Христина сиділа, опустивши очі, вся стиснута, заплакана, маленька й жалюгідна у своїй провині. Не красива трагічна героїня. Не велика коханка. Просто дівчина, яка полізла туди, куди не мала права, і тепер уперше побачила ціну своєї дрібної, жадібної перемоги.

Мама повільно сіла навпроти неї.

— Я хочу почути, — сказала вона, — навіщо.

Христина здригнулася.

— Я не знаю…

— О, ні, — тихо сказав батько, повертаючись до столу. — От це якраз ти знаєш. І сьогодні вперше в житті скажеш чесно.

— Тату, я…

— Не татукай. Кажи.

Христина ковтнула повітря, витерла щоки тильним боком долоні й раптом, ніби розуміючи, що брехати вже безглуздо, заговорила уривчасто, збиваючись, майже злісно — більше на себе, ніж на них.