2

Двері вдчинила Христина.

Ні мама, яка завжди казала: «Та не смикайтесь ви, я сама відкрию». І не тато зі своїм традиційним «О, нарешті». Саме Христина — у домашньому светрі кольору топленого молока, і тією усмішкою, яку Катерина знала все життя. 

— Ну нарешті, — весело сказала Христина і потягнулась обійматися. — Ми вже думали, ти там сама крем для торта збиваєш.

Катерина машинально дозволила себе обійняти. Від сестри пахло її парфумом — солодким, терпкуватим.

— Не дочекаєтесь, — спокійним голосом сказала Катерина, заходячи до квартири. — Я ще занадто молода, щоб помирати над бісквітом.

— Зате драматично, — пирхнула Христина, забираючи коробку з тортом. — Як ти любиш.

Катерина посміхнулась. У коридорі стояли Сергієві кросівки. Вона впізнала б їх із тисячі — білі, трохи недбало скинуті, хоча вона сто разів просила ставити рівно.  

З кімнати долинав батьків голос і телевізор, який ніхто не дивився, але який завжди працював для фону.Пахло запеченим м’ясом, маминим парфумом і чимось ще — тим теплим домашнім запахом, який живе тільки в батьківських квартирах.

— Катю! — долинув з кухні мамин голос. — Це ти?

— Ні, мамо, це податкова, — кинула у відповідь Катерина, скидаючи пальто.

— Ой, не жартуй таким, — одразу відгукнулася мама, і навіть у цьому було щось до смішного заспокійливе, домашнє, рідне.

Тато визирнув із кімнати, в окулярах, з викруткою в руці.

— О, прийшла. А я вже думав, ти  сама торт з’їси.

— Не дочекаєтесь, — повторила Катерина, і цього разу усмішка вийшла живішою.

Сергій з’явився слідом за батьком.  Домашня футболка, трохи скуйовджене волосся,  звичний вираз обличчя, від якого Катерина колись танула, а тепер останні тижні все частіше ловила себе на бажанні вдивитися уважніше. Наче в ньому з'явилося щось чуже.

Він нахилився й коротко поцілував її в щоку.

— Привіт.

— Привіт. 

Ззвичайно. Все було занадто звичайно і тому це й лякало.

— Я помру від голоду раніше, ніж ви тут усе дограєте, — заявила Христина, несучи торт на кухню. — Мамо, де тарілки?

— Там же, де й учора були, — долинуло звідти.

— У вас удома все так складно влаштовано.

— Христю, якщо ти ще хоч раз переплутаєш шухляду з ложками і шухляду з рушниками, я не знаю, що тобі зроблю, - озвалася мама.

Усі засміялися. Катерина теж.

Але всередині вже все напружувалося. Вона сама не розуміла, що це - нерви, злість чи погане передчуття.

Вона пройшла до вітальні, перекинулась кількома словами з батьком, поставила сумку на стілець й раптом відчула, що їй треба бодай хвилина тиші.

— Я руки помию, — кинула вона в повітря і пішла в бік ванної кімнати.

Ніхто не звернув на її слова уваги.

У ванній було тепло. Катерина зачинила двері, сперлася руками об умивальник і підняла очі на своє відображення.  

Лампа над дзеркалом одразу безжально висвітила все: великі очі, в яких уже жила тривога, напружені губи, тонку жилку біля скроні, яка завжди пульсувала, коли вона нервувала. 

— Ну що, відьмо, — тихо сказала вона своєму відображенню, — або в тебе розігралася фантазія, або скоро можна відкривати кабінет таро. Прийом по запису. Вино приносити з собою, обовязково. 

Вона всміхнулася. Не допомогло.

— Заспокойся, — сказала вже серйозніше. — Ти зараз або сама собі влаштовуєш дешевий трилер, або…

Катерина повільно видихнула. Витерла руки рушником.Усміхнулася дзеркалу, перевіряючи, чи ще вміє тримати обличчя. 

Коли вона повернулася до столу, все вже було майже готово. Мама нарізала овочі, тато відкручував пляшку вина з таким виглядом, ніби рятував країну, Христина розкладала виделки, а Сергій стояв біля вікна й щось швидко друкував у телефоні.

Він підняв голову, помітив її і відразу поклав телефон екраном донизу. Ось так. Абсолютна дрібниця.

— Все нормально? — спитала мама, глянувши на неї.

— Так, — легко відповіла Катерина. — Просто милуюся, яка я вродлива жінка. Треба ж хоч хтось у цій сім’ї це робити стабільно.

— Скромність у тебе просто фамільна, — хмикнув тато.

— У нас у роду або краса, або сором’язливість. Я взяла перше.

— А я що взяла? — відразу встряла Христина.

Катерина подивилася на сестру.

— Ти? Сміливість. І чужі светри без попиту.

Христина засміялася, але на секунду її очі стали настороженими. 

Вони сіли.

Спочатку все йшло, як у сотнях інших сімейних вечерь. Тато щось розповідав про сусіда з першого поверху, який знову паркувався «як людина без минулого і майбутнього». Мама підкладала всім салат. Христина жартувала. Сергій підтримував розмову. Катерина відповідала. Усміхалася. 

І весь цей час її внутрішній стан повільно змінювався. 

Вона дивилася, як Христина нахиляється до столу і відкидає волосся за плече. Як Сергій автоматично посуває до неї серветницю ще до того, як вона попросила.  Як між ними є якась ледве вловима, небезпечна звичність. Щось не зрозуміле їй. 

— Мамо, — раптом сказала вона, усміхаючись, — а де твій соус? Той, який ти робиш до м’яса. 

— Ой, точно, — схаменулася мама. — Я ж його в холодильнику залишила. І хліб не дістала. Вас узагалі не можна лишати голодними, ви тут самі себе з’їсте.

— Давно пора, — буркнув тато, встаючи. — Пішли, допоможу.

Вони вийшли.

У квартирі лишився той особливий шум побуту — десь дзенькнула тарілка на кухні, зашаруділи пакети, мама щось сказала татові вже з коридору.  За столом залишилися троє. Катерина повільно поставила келих. Подивилася спочатку на Сергія. Потім на Христину.

Усміхнулася. Легко. Майже ласкаво. 

— Ну що, голубчики, — сказала вона тим самим тоном, яким хвилину тому могла б пожартувати про погоду. — Усміхніться. Я знаю, що ви коханці.

І замовкла.

У неї навіть на півсекунди майнула дурна думка, що зараз Христина фиркне, Сергій скривиться,  і вона сама подумає: «Ну все, Катю, ти офіційно перевтомилася».

Але ніхто не засміявся. У кімнаті раптом стало так тихо , що вона почула власне дихання.