2

Двері відчинила Христина.

Звісно ж, Христина.

Ні мама, яка завжди казала: «Та не смикайтесь ви, я сама відкрию». Ні тато зі своїм традиційним «О, нарешті». Саме Христина — у домашньому светрі кольору топленого молока, з розпущеним волоссям і тією усмішкою, яку Катерина знала все життя. Усмішкою людини, яка ніби нічого поганого не зробила, але чомусь уже заздалегідь готується, що її мають пробачити.

— Ну нарешті, — весело сказала Христина і потягнулась обійматися. — Ми вже думали, ти там сама крем для торта збиваєш.

Катерина машинально дозволила себе обійняти. Від сестри пахло її парфумом — солодким, терпкуватим, трохи занадто гучним для звичайного вечора. І ще чимось чужим, ледь вловимим, що вчепилося в її светр, як дрібна колючка.

— Не дочекаєтесь, — рівним голосом сказала Катерина, заходячи до квартири. — Я ще занадто молода, щоб помирати над бісквітом.

— Зате драматично, — пирхнула Христина, забираючи коробку з тортом. — Як ти любиш.

Катерина посміхнулась. Губами. Не очима.

У коридорі стояли Сергієві кросівки. Вона впізнала б їх із тисячі — білі, трохи недбало скинуті, хоча вона сто разів просила ставити рівно, бо інакше «вхід у квартиру виглядає, як після евакуації». Раніше це її смішило. Зараз чомусь дратувало до нудоти.

З кімнати долинав батьків голос і телевізор, який ніхто не дивився, але який завжди працював як фон, ніби квартирі було страшно мовчати. Пахло запеченим м’ясом, чорним перцем, маминим парфумом і чимось ще — тим теплим домашнім запахом, який живе тільки в батьківських квартирах і ніколи не відтворюється в нових ремонтах.

— Катю! — долинув з кухні мамин голос. — Це ти?

— Ні, мамо, це податкова, — кинула у відповідь Катерина, скидаючи пальто.

— Ой, не жартуй таким, — одразу відгукнулася мама, і навіть у цьому було щось до смішного заспокійливе, домашнє, рідне.

Тато визирнув із кімнати, в окулярах, з викруткою в руці, як людина, яка в будь-який момент готова або щось лагодити, або коментувати політику.

— О, прийшла. А я вже думав, ти  сама торт з’їси.

— Не дочекаєтесь, — повторила Катерина, і цього разу усмішка вийшла живішою.

Сергій з’явився слідом за батьком. Нічого особливого. Домашня футболка, трохи скуйовджене волосся, той самий спокійний, звичний вираз обличчя, від якого Катерина колись танула, а тепер останні тижні все частіше ловила себе на бажанні вдивитися уважніше. Ніби під знайомою шкірою проступило чуже лице, а вона все не могла вирішити, чи це їй здається.

Він нахилився й коротко поцілував її в щоку.

— Привіт.

— Привіт.

Занадто звичайно. Все було занадто звичайно.

Саме це й лякало.

— Я помру від голоду раніше, ніж ви тут усе дограєте, — заявила Христина, несучи торт на кухню. — Мамо, де тарілки?

— Там же, де й учора були, — долинуло звідти.

— У вас удома все так складно влаштовано.

— Христю, якщо ти ще хоч раз переплутаєш шухляду з ложками і шухляду з рушниками, я тебе усиновлю назад, — озвалася мама.

Усі засміялися.

Катерина теж.

Але всередині в неї вже щось напружувалося, тонко й нестерпно, ніби в грудях хтось невидимий натягував струну. Ще не боляче. Ще ні. Але вже так, що хочеться прикласти долоню до себе і перевірити: серце це чи передчуття?

Вона пройшла до вітальні, перекинулась кількома словами з батьком, поставила сумку на стілець, машинально поправила волосся й раптом відчула, що їй треба бодай хвилина тиші.

— Я руки помию, — кинула вона в повітря і пішла в бік ванної.

Ніхто не звернув уваги.

У ванній було тепло, трохи душно, пахло пральним порошком, кремом для рук і маминим улюбленим милом із запахом лаванди, яке вона купувала роками, ніби відданість одному бренду могла вберегти світ від хаосу.

Катерина зачинила двері, сперлася руками об умивальник і підняла очі на своє відображення.

Лампа над дзеркалом одразу безжально висвітила все: великі очі, в яких уже жила тривога, напружені губи, тонку жилку біля скроні, яка завжди пульсувала, коли вона нервувала. Вона виглядала гарно. Занадто гарно для жінки, якій, можливо, зараз доведеться зустрітися з правдою, про яку вона сама боялася думати вголос.

— Ну що, відьмо, — тихо сказала вона своєму відображенню, — або в тебе розігралася фантазія, або скоро можна відкривати кабінет таро. Прийом по запису. Вино приносити з собою.

Вона хрипко всміхнулася. Не допомогло.

Холодна вода торкнулася пальців. Катерина намочила зап’ястки, шию, провела вологими долонями по щоках і ще раз глянула на себе.

— Заспокойся, — сказала вже серйозніше. — Ти зараз або сама собі влаштовуєш дешевий трилер, або…

Вона не договорила. Бо «або» мало надто реальне продовження.

І тоді прийшла та сама думка — уже не як тінь, не як смак, а як чітка, майже фізична репліка.

Скажи це.

Прямо.

Ніби жартома.

Подивися, як вони відреагують.

Катерина повільно видихнула. Витерла руки рушником. Випрямилася. Усміхнулася дзеркалу, перевіряючи, чи ще вміє тримати обличчя.

Вміла.

Звісно, вміла.

Коли вона повернулася до столу, все вже було майже готово. Мама нарізала овочі, тато відкручував пляшку вина з таким виглядом, ніби рятував країну, Христина розкладала виделки, а Сергій стояв біля вікна й щось швидко друкував у телефоні.

Він підняв голову, помітив її і відразу поклав телефон екраном донизу.

Ось так. Дрібниця. Мить. Абсолютна дрібниця.

І саме такі дрібниці потім, як осколки скла, збираються в одне слово: правда.

— Все нормально? — спитала мама, глянувши на неї.

— Так, — легко відповіла Катерина. — Просто милуюся, яка я вродлива жінка. Треба ж хоч хтось у цій сім’ї це робити стабільно.

— Скромність у тебе просто фамільна, — хмикнув тато.

— У нас у роду або краса, або сором’язливість. Я взяла перше.

— А я що взяла? — відразу встряла Христина.