1

Жіноча інтуїция

Першого квітня місто  завжди намагається  прикинутися невинним.

Наче й не місто, яке вчора могло розмазати тебе об асфальт пробками, сирістю, чужими нервами й кавою на ходу, а хтось цілком лагідний і майже весняний. Сонце з самого ранку билося в шибки так старанно, ніби мало намір компенсувати всім людям одразу і лютий, і половину березня, і всі ті дні, коли небо висіло над містом, як мокрий рушник.

На вулицях вже з’явилися перші дівчата в тренчах, які ще трохи мерзли, але героїчно робили вигляд, що так і треба. Каштани стояли поки що безсоромно голі, проте в повітрі вже ворушився той ледь вловимий запах, який завжди приходив перед справжньою весною — запах сирої землі, річкової води, нагрітої бруківки й чужих надій, що все ще можна почати спочатку.

Катерина вийшла з офісу туристичного агентства «Veloura Travel» о пів на шосту, притримуючи двері стегном і одночасно намагаючись не впустити телефон, ключі від авто, картонну папку з договорами й власну гідність. Останнє давалося найкраще. За шість років у туризмі вона навчилася тримати обличчя навіть тоді, коли клієнтка в норковій шубі кричала, що в Мальдівах забагато океану, а чоловік у дорогому годиннику дивувався, чому в бізнес-класі не можна без доплати взяти із собою гольф-клюшки, собаку й особисту кризу середнього віку.

Двері за нею м’яко зачинилися. Катерина вдихнула весняне повітря, підставила обличчя сонцю і на секунду заплющила очі. День був хороший. Навіть підозріло хороший.

Зранку вона підписала вигідний контракт із постійним клієнтом — Назаром Демчуком, чоловіком, який умів говорити неголосно, вдягався без крикливої демонстрації достатку, але мав ту спокійну впевненість, яка дорожча за будь-який логотип. Назар замовив складний маршрут: Дубай, Мале, потім окремий трансфер на резорт, ще два вікенди про запас, якщо «захочеться тиші». Він завжди замовляв красиво. Не пафосно — саме красиво. Наче купував не путівки, а вмів оплачувати собі нормальне життя.

І, що найприємніше, ніколи не торгувався.

— Катерино, — сказав він сьогодні, стоячи біля її столу, поки вона перевіряла документи, — якби всі працювали так, як ви, я б уже давно перестав нервувати.

— Це звучить майже як освідчення, — не відриваючись від екрана, відповіла вона.

— Майже? — ледь усміхнувся він.

Катерина тоді підняла на нього очі й теж усміхнулася — рівно настільки, щоб це залишалося жартом, а не дверима, які хтось раптом забув зачинити.

— Не поспішайте, Назаре Олеговичу. Я люблю, коли за мною красиво залицяються хоча б три квартали, а не одразу до підпису.

Він нічого не сказав, тільки трохи довше, ніж дозволяє діловий етикет, подивився на неї тим своїм уважним, стриманим поглядом. Не нахабним. Не липким. Не чоловічим поглядом у найгіршому сенсі цього слова, коли з тебе вже подумки зняли одяг і моральні принципи. Ні. Його погляд був гіршим.

Він бачив її.

Саме це Катерина завжди намагалася не помічати.

Вона дістала телефон із сумки, спустилася сходами до тротуару й автоматично перевірила повідомлення.

Згори висів синій безсоромний міський вечір, у якому вже не було зимової злості. Машини текли проспектом, люди поспішали, хтось сміявся, хтось волік букети тюльпанів, хтось нервово говорив у гарнітуру. У місті все жило, тиснуло, гуділо, а в Катерини раптом знову з’явилося те саме відчуття — ніби щось у її житті зсунулося на кілька міліметрів убік, і поки ніхто цього не бачить, тільки вона чує, як усередині щось дзенькає не в тон.

Телефон спалахнув новим повідомленням.

Марійка : Ну що, королева турів і чоловічих нервових зривів, ідемо сьогодні на келих вина? Чи твій узурпатор Сергій знову заборонив тобі мати особисте життя?

Катерина пирхнула.

Марійка була її подругою ще з університету й однією з небагатьох людей, яким дозволялося називати Сергія узурпатором, не ризикуючи життям. Хоча, якщо чесно, Сергій не був узурпатором. Він не забороняв. Не контролював. Не перевіряв телефон. Не ревнував до стільця, на який сідав інший чоловік. Він був із тих чоловіків, які створюють враження хороших. Саме враження. А це, як Катерина давно зрозуміла, найнебезпечніший різновид.

Вона швидко надрукувала:

Катерина: «Якщо цей бізнес колись прогорить, я піду в тарологині. Або у відьми. Відчуваю, сьогодні день цікавих передбачень».

Марійка відповіла майже одразу:

Марійка 🍷: «Ти і так відьма. Просто з укладкою і в хорошому пальті. То що, вино?»

Катерина усміхнулася, але не відповіла. Бо справа була не у вині. І навіть не в Сергієві.

Справа була в тій самій невидимій подряпині на внутрішньому склі її спокою, яка останні два тижні не давала їй розслабитися до кінця. Вона не могла це пояснити. І через це ще більше злилася на себе. Катерина взагалі не любила бездоказових станів.

Вона любила таблиці, підтверджені бронювання, чіткі маршрути, цифри в договорах, порядок у документах, рівні стрілки на очах і розуміння, куди саме їде її життя. З нею було просто: якщо є проблема — її можна назвати. Якщо її можна назвати — значить, можна вирішити. Якщо не можна вирішити — значить, треба красиво вийти.

Але ось це все — інтуїція, передчуття, жіноче «мені щось не подобається» — вона в собі не любила. Хоча, якщо вже бути чесною до кінця, підводило її саме що завгодно, тільки не внутрішній голос.

Можливо, в минулому житті я справді була гадалкою, подумала вона, поправляючи ремінець сумки на плечі. Або циганкою. Або тією тіткою, яка мовчки дивиться на чужого чоловіка й одразу знає, що він бреше навіть про погоду. Якщо з туризмом раптом не складеться, сяду десь у шовковій хустці, поставлю свічку, викладу карти Таро й почну казати людям неприємну правду за дві тисячі гривень за сеанс. Попит, між іншим, буде кращий, ніж на Туреччину у серпні.

Вона сіла в машину, кинула папку на сусіднє сидіння, завела двигун і ще раз подивилася на телефон.

Від Сергія було коротке повідомлення: «Будеш до сьомої?»