Усміхнене сонечко і дві хмаринки

   У парку було тихо. Здавалося, навіть дерева шепотіли щось своїми різнобарвними кронами, які талановита осінь-художниця майстерно розмальовувала, починаючи витісняти літо, й входила у свої права. Ліниве сонце спостерігало за всім навколо, кидаючи ледь теплі промінці на пташок, що радісно щебетали про щось своє пташине. Тиша огортала все спокоєм, немов легким прозорим шлейфом, крізь який ледь пробивалося шумовиння дерев, трави, щебетання пташок. Лише десь здалеку було чутно сміх дітей та застережливі крики батьків. 
  Вітер хитав червоно-багряний листочок, намагаючись відірвати його від тоненької гілки, наче вмовляв потанцювати з ним у легкому, невагомому вальсі, проте листочок не хотів здаватися й уперто тримався за свою гілку, легесенько тремтячи. Але вітер був невблаганний, і нарешті йому вдалося відірвати листочок. Узявши у свої прозорі долоні, він поніс його у граційному танці, кружляючи все швидше й швидше, опускаючи все нижче й нижче.  
  Андрій, що сидів неподалік на довгій дерев’яній лавці, спостерігав за тим, як маленький червоно-багряний листочок відчайдушно бореться з вітром, але, зробивши останній ривок догори, приземлився на охайну купку листя. 
  Вже завтра хлопцеві доведеться покинути свою рідну домівку, податися у зовсім чужу місцевість, де не буде стільки яскравих кольорів, дитячого сміху та веселих пташиних співів. Мирну тишу замінять постріли, крізь загрозливі крики яких він не почує радісних пташиних пісень, не бачитиме щасливих посмішок дітей. Там будуть сірі зруйновані будинки, не загориться у вікнах світло, коли небо огорнуть надвечірні сутінки, не піде легкий димок високо до неба, навколо пануватиме спустошеність, страх, який сповнюватиме серце кожного і володітиме розумом. Але він знав, що страх – це випробування, яке потрібно подолати, щоб стати сильнішим, а не опускати руки і здатися. 
  Андрій розумів, що хоче миру своїй країні, щоб у кожному її куточку сміялися діти, височіли гарні будинки, зеленіли дерева та пливли по блакитному полотні неба м’які хмаринки. Він знав: війна забирає у людей мрії та дитинство, перевертає звичне життя на тривогу й страх. Тому він, один із тих самих солдатів-добровольців, який вирішив поїхати на Схід.  
  Хлопець не помічав нічого й нікого.  Він роздумував про завтрашній день. Не звернув увагу він і на жінку поруч на лавочці, коли вона попросила дозволу сісти.  
–  Мамо, дивися, що я намалювала! – дзвінкий голос наче вивів Андрія із заціпеніння.  
  До лавочки бігла маленька дівчинка, років шести, тримаючи у руках аркуш паперу і кілька олівців. На ній було блакитне платтячко із двома кишеньками та білі черевички, на голові – пишне золоте волосся, яким вітер повсякчас грався, намагаючись заплутати осяйні локони, а сонце пестило своїми турботливими промінцями-долонями. Очі дівчини були блакитними, як сукня, але в них жевріла якась іскорка щастя - живий вогонь, у  якому було захоплення усім навколо. А загалом вона нагадувала усіх інших дівчат свого віку: маленький носик, задертий трохи догори, червоні вуста, охайне підборіддя.  
  Дівчинка була, наче маленькою копією своєї матері, яка із зацікавленістю розглядала малюнок, що принесла донька. У неї було таке ж осяйно-золоте волосся, зібране в охайну зачіску, яскраві блакитні очі й та ж іскорка щастя. На декілька хвилин Андрій замилувався матір’ю та дочкою, турботою, яка відчувалася у кожному слові жінки, материнською любов’ю, яка була у кожному погляді. Він навіть не помітив, що жінка уважно дивиться на нього. 
–  У Вас щось трапилося? – запитала вона, стурбовано дивлячись на хлопця. Дівчинка теж зацікавлено підняла очі.  
– Все добре, - мовив Андрій. Йому не хотілося ділитися проблемами, а ще приймати співчуття. Він говорив впевнено.   
– Не сумуйте, - сказала дівчинка, широко посміхнувшись, яка побачила сумний погляд Андрія. Її усмішка була такою життєрадісною та упевненою, що хлопцеві стало легко на душі. Він на мить забув про своє завтра.  
– Візьміть, це вам подарунок, - мовила дівчинка і простягнула йому аркуш паперу. 
  Хлопець узяв його з її маленьких ручок і глянув на малюнок. З білого аркушу на нього дивилося велике жовтогаряче сонечко із широчезною усмішкою, а коло плавали дві синьо-сірі хмаринки На душі йому стало тепло, весело та радісно, ніби цей подарунок надав йому енергію та сили. 
– Дякую, - мовив він, дивлячись, як сонце пестить обличчя дівчинки, кидаючи грайливі промінці. Ковзнув поглядом на задоволене обличчя її матері й знову глянув на малюнок.  
  Дівчинка широко посміхнулася й побігла собі далі, даруючи перехожим щасливу посмішку. Скоро мама покликала її, і вони разом пішли додому, про щось весело розмовляючи. Андрій сидів на лавці й дивився на малюнок, на усміхнене сонечко, таке схоже на цю маленьку дівчинку, яка ніби світилася щастям.  
  Час біг золотим конем, якого невпинно поганяли, несучи з собою звичний осінній холод, зриваючи листя й розкидуючи його навколо, ламаючи охайні купки, які вранці згрібали двірники. 
  Андрій дивився на широкий степ, на сірі будинки навколо, чи, радше, на те, що від них залишилося, на поодинокі дерева, які подеколи росли купками. Він уже звик до цієї місцевості, знав кожен кущик, кожен зруйнований будинок. Здалеку доносилися постріли, деколи ворог підходив занадто близько, тому доводилося стріляти. Андрій завжди хвилювався за своїх товаришів, та й за себе теж. Йому було страшно, коли чулися постріли, серце шалено билося, хотілося сховатися десь та ніколи не виходити. Проте хлопець умів долати страх, знаходити в собі сили діяти у таких ситуаціях. Неодноразово йому доводилося рятувати людей із завалів, їх було шкода, хотілося допомогти їм та зробити все, аби сльози змінилися на щасливі усмішки. Одного разу він рятував молоду жінку і сильно порізав щоку. Як це було він не пам’ятав, але шрам на обличчі залишиться назавжди, як війна залишила сліди не лише на тілі, а й у серці.. Він ніколи не забуде цей біль, який переживають люди, що втратили своїх рідних. Біль, який ніколи не забудеться і не загоїться часом.  
  Біля Андрія завжди крутився каштановий кудлатий пес, якого хлопець пригостив хлібом. Бідолашний був голодний та жалібно скиглив, тож не допомогти йому було просто неможливо. Тепер вірний собака бігав за хлопцем, підбадьорював та намагався розрадити. З ним було не страшно навіть під час обстрілів. 
  Андрій любив ходити розваленим містом та мріяти: яке ж воно буде, коли війна закінчиться? Уявляв, як вулицями ходитимуть люди, не боячись попасти під обстріли, на майданчику нарешті весело сміятимуться діти, у кожному вікні будинків буде горіти світло, на вулицях будуть рости молоді дерева, а усе навколо сповниться радістю. Кожен мешканець цього міста прокидатиметься і засинатиме з думкою про те, що наступний день не принесе страху чи сліз, він буде мирним та спокійним.  
  Ось і зараз він йшов між зруйнованими будинками, мріючи, якими гарними вони будуть, коли сюди повернуться люди. Місто оживе, заграє різнобарв’ям, замість сірих уламків височітимуть багатоповерхівки, ходитимуть люди, співатимуть пташки... Усе сповниться миром та спокоєм, усе стане на свої місця, лише біль залишиться у серці й історії цього міста.  
  З мрійливих роздумів Андрія вивів звук, тихий, ледь чутний. Дивно, адже зазвичай у місті було тихо, лише інколи вузенькими вуличками ходили люди, які не поїхали геть. Хлопець прислухався, намагаючись зрозуміти, звідки йде цей звук, який здався йому схожим на плач. Пес у ногах теж завмер, вслухаючись та принюхуючись, ловлячи кожен звук та запах. Раптом він побіг до одного з будинків, дах якого повністю обвалився, а вхід був завалений величезною грудою каміння. Андрій побіг за ним, розуміючи, що плач ставав голоснішим. Коли він підбіг до груди каміння, плачу вже не чулося, лише поодинокі схлипування. Андрій почав розбирати завал, відкидаючи каміння вбік. Пес крутився поруч, неначе підбадьорював. За цей час він встиг роздивитися будинок: старий, майже повсюди облетіла штукатурка, оголюючи цеглу, дах та горище повністю обвалилися, певно, у будинок попав снаряд, навколо були розкидані уламки та гострі шматочки скла, майже всі вікна вкриті щільною павутиною тріщин.  
  Андрій розібрав каміння на невеличкий вхід і поспішив досередини. За ним поліз і вірний пес. Тут було вогко, меблів майже не було, лише обшарпаний диванчик, шафа та яскраво-червоний килим. Шпалери вціліли, лише у деяких місцях розірвались. 
  Хлопець роззирнувся. Було ще кілька проходів до інших кімнат і одні двері, які вціліли. Пес роззирнувся, принюхуючись, і побіг до однієї з кімнат. Андрій пішов за ним. Ця кімната була обставлена гарніше: письмовий стіл із купкою книжок, шафка, в кутку - ліжко із неохайно кинутою ковдрою, а навкруг були розкидані величенькі уламки та шматки цегли.  
  На ліжку, у самому куточку, сиділа, обійнявши великого ведмедика, маленька дівчинка. Волосся скуйовджене, обличчя та руки у синцях і подряпинах, великі карі очі з острахом дивилися на пса, який біг до неї. Дівчина була налякана, але заспокоїлась, коли побачила Андрія у військовій формі. Обличчя її було усе в сльозах. Хлопець підійшов до неї та лагідно заговорив. Його тихий голос заспокоїв дівчинку, і вона погодилась піти з ним. Андрій допоміг їй підвестися, міцно тримаючи за руку, виявив, що дівчинка накульгує. Він узяв її на руки й виніс із будинку, обережно, намагаючись не нашкодити чи налякати. Увесь час вона не відпускала з рук великого бурого ведмедика. 
  Дівчинку він відніс до своїх товаришів, де почали активно розшукувати рідних. Нещодавно її батьків вбили. Вона залишилася сиротою (хоча й не знала про це). Військові розшукали її тітку. Андрій розумів, чому дівчинка була такою наляканою. Йому було невимовно її жаль. Ці налякані очі, тремтячий голос… Серце розривав біль та сум до неї, він не знав, що вона пережила, проте здогадувався, бо у великих карих очах можна було все прочитати. Андрієві так хотілося, щоб сльози з її очей зникли, і засяяла усмішка. Це була мрія й мета його життя – зробити щасливими тих, хто сумував та боявся.  
  Коли хлопець залишився наодинці, він дістав з кишені куртки складений вчетверо аркуш паперу, який завжди носив з собою, розгорнув його. На нього дивилося жовтогаряче сонечко і широко посміхалося, а поруч літали дві сіро-сині хмаринки.