Розділ 2.Глава1.

  У наш дім приходило багато людей, щоправда,знала я тільки половину з них, не більше. Після кількох марних спроб перебувати в оточенні гірко співчуваючих незнайомих людей, я покинула цю дурну справу, змирилася з тим, що навіть вранці на шляху з власної кімнати до ванної уже стояло багато "друзів сім'ї". Вони приходили ще на світанку після смерті мами, і залишалися у нас до пізньої ночі. Здавалося, що дехто так і залишався стояти, підпираючи стіну, на всю ніч.

  Сам похорон згадувати не дуже хочу, бо досі боляче, однак, саме того дня я зрозуміла усю силу й можливості мого дару (і перестала боятися цього слова).

  На третій день після ЇЇ смерті він мав відбутися... Зранку я справді намагалася зберігати спокій, спілкуватися з людьми, але нікого не бачила. Ні справжньої,такої потрібної підтримки друзів, сім'ї чи інших людей, ні спокою, ні снів, бо не спала, ні посмішки, ні навіть чужого погляду. Я осліпла, замкнувшись повністю в собі, і розучилась БАЧИТИ людей. Знову ж-таки, моєї витримки надовго не вистачило, тому ігноруючи здивованих відвідувачів, обізвала їх, і закрилася у своїй кімнаті. Пам'ятаю, як хтось стукав у двері, просився зайти, але я нічого не чула, бо щосили гамселила грушу. Я її навіть не бачила. Очі застелили сльози.

  Не знаю, скільки я так випускала біль. Мене зупинив тато. Він відтягнув мене від груші й міцно обійняв.

  Ми стояли так дуже довго. Я билась йому в груди і ридала, а він тримав мене і гладив по голові. Потім я відчула татові сльози на своїх скронях. Весь час, поки я ридала, як в останній раз, він мовчки плакав... Так, щоб я не помітила, щоб мені не стало гірше.

- Сонце моє,- сказав він,- мені теж нелегко бачити усіх цих людей. Справді. Краще б залишили нас на самоті, але вони по-справжньому хочуть допомогти, підтримати. Потерпи трохи. Коли закінчиться церемонія, їх уже не буде, і ми зможемо разом поплакати.

  Його слова повернули мене з шляху самобичування і безпідставного звинувачення оточення до реальності, тому я вирішила, що триматимуся до кінця..

  Я вийшла з кімнати і пішла до решти у вітальню. Там усі разом востаннє прощалися з Нею. Я взяла стілець, сіла біля труни і взяла Її за руку. Мені навіть не хотілося плакати, бо я знала, що мама любить, коли ми веселі.

  Якийсь час я просто сиділа, тримаючи мертву матір за руку, і розглядала присутніх. Більшість я уже знала в лице, але з'явилися й нові лиця. Наприклад, руду короткострижену жіночку у чорному плащі, з очей якої не переставали литися сльози, я бачила вперше. Та ще й якась дітлашня прийшла, не пам'ятаю, хто то був, та їм теж було сумно. Але більш за все мене зацікавив один чоловік; він стояв увесь у помаранчевому, очі закривали квадратні окуляри того ж кольору, а на рудому волоссі красувався такий же ж капелюх, от тільки краєчки коротких полів були жовті, ніби вигоріли. Він теж сумував. Я вперше за кілька днів спробувала заглянути людині в очі, але його окуляри були добряче зафарбовані тим помаранчевим, тому мені нічого не вдавалося. Аж поки він не зняв їх, обережно склавши, і не подивився на мене сам. Я налякалася, зовсім не чекала такої поведінки, але страх швидко вивітрився, гору взяла цікавість. Завдяки його очам. Вони теж були помаранчеві.

- Я знав, що ти уже сильна, але навіть не міг уявити, наскільки,- подумав він. - Мені відомо, що ти читаєш думки, тому і обрав цей спосіб звернутися до тебе. По-іншому, ти усіх ігноруєш,- я просто кивнула. - Мій зовнішній вигляд - наслідок мого дару,- він кліпнув одним оком, але обличчя залишилося непорушним. Тонкі губи все ще були опущені донизу, через широкий ніс так само повільно циркулювало повітря, а на лобі не ворухнулась жодна з глибоких зморшок.

- Він про очі чи як?- спитала я сама себе, але відповів він:

- Думаю, що саме про них. Ти ж саме так бачиш людей.

- Ви думки читаєте?

- Можна й так сказати,- помаранчевий чоловік порухав вухами, натякаючи, що чує, а не бачить. Через це я вперше захихотіла за кілька днів. Люди подивились на мене ще скорботніше, якщо це можливо. Мабуть, здалося їм, що я зовсім збожеволіла. Хоча, може так і було...

- Ви знали маму?- нарешті зметикувала запитати.

- Навіть дуже,- відповів він спокійно.

- А тато вас знає?

- Думаю, ще ні,- все так же спокійно.

- А хто ж вас впустив у будинок?

- Я тут завжди був.

- Тобто?- чомусь я навіть не хвилювалася.

- Ти сама випустила мене зі своєї голови,- сяюче посміхнувся, ніби щойно відкрив дурненькій дитині елементарну істину.

- Як?

- Тобі краще знати!- відрізав він, але за кілька митей відповів. - Якщо на хлопський розум, то я проекція частини твого дару, яка різко розвинулась. Саме через це мені вдалось явитися перед тобою.

- Ти як марево?- якщо він - частина мене, то можна і на "ти".

- Типу цього.

- А чому помаранчевий?- мені справді було цікаво.

- Тобі краще знати!- знову відрізав,- Скажу лише, що раніше я був жовтогарячим.- знову підморгнув і відразу зник.

  Я знову поринула в себе, як почула крик. Він лунав так голосно й чітко, ніби хтось горлав у мене над вухом. Але ніхто бульше його не чув. Усі стояли, як і раніше, тільки щулилися під моїм поглядом. А я намагалася знайти когось з настільки голосними і болісними думками. Не побачивши нічого потрібного в їхніх очах, відпустила мамину руку і вийшла на свіже повітря з надією, що цей знайде нарешті свій кінець. Але не так сталося, як гадалося. За дверима від став тільки сильнішим. Я вирішила йти за ним. Може, вдасться знешкодити причину?...