Кінець розділу.

- Що ти знаєш про теперішній лад?

- Тобто?- від шоку у мене картопелька з роту випала.

- Я помітив, що з моєї книжкової шафи зникла одна дуже цікава книжка, яку ти,- тицьнув він на мене пальцем,- намагаєшся сховати під своєю дупою.

- З чого ти взяв?- попри відчайдушне бажання залишатися спокійною, мій голос мене підвів.

- Просто постав її на стіл. Я сам тобі все розкажу.

  Я зробила так, як він сказав, і подивилася йому в очі з очікуванням. Відсутність плівки і слова: "Вже час",- мали б мене здивувати, але далі вже нема куди.

- Слухаю,- сказала я, бо він мовчав.

- Що ти знаєш про наш світ?- тато питав абсолютно серйозно. Так, як ніколи раніше.

- Тобто?

- Ти ж бачиш, що ми живемо не так, як решта світу? Навіть не так, як решта країни?

- Знаю. Ми - експеримент,- відповіла я без батькового ентузіазму.

***

  Річ у тім, що за кілька років до мого народження влада нашої країни втомилася від міліметрових кроків на шляху до відновлення націю, тому нарешті почала рішуче діяти, результатом чого стага повна заборона спілкуватися іноземними мовами. Щоправда, тільки в одній області. Отже, ми повинні вживати тільки українську літературну мову. Усе це дуже контролювалося. До того ж існувало багато людей, які з радістю "здадуть" тебе у відповідні органи тільки через одне слово спрощеною мовою.

  Можливо, це й занадто різкий і жортокий експеримент-реформа, але ж по-іншому людей, таких як ми, не змінити. Не подумайте, я ніколи не була великою шанувальницею різких маштабних змін, але ця мені подобається. Хоч вона почалася ще до мого народження, і я не знала тих проблем переходу на фактично нову мову ( тоді українська майже забулася), але зараз просто кайфую від солов'їних слів, які линуть звідусіль.

***

- Знаю, ми - експеримент,- відповіла я без батькового ентузіазму.

- Не простий, а дуже вдалий!- тато подивився на мене, ніби чекав моєї репліки.

- І?- це все, що я змогла сказати.

- Ця книжка саме про це!

- Логічно.

- Чому ти її взяла?- у його очах раптом зник блиск захоплення, і він заговорив строго.

- Бо мене зацікавила її назва. Так би мовити, впала в око,- спокійно відповіла я. Це ж була правда.

- Вона була у моєму кабінеті?- строго-серйозно.

- Так,- спокійно.

- А що ти там робила?- з ноткою цікавості.

- Шукала, що почитати,- спокійно ззовні, налякано у глибині.- У тебе ж там багато книжок,- добавила майже відразу.

- Логічно,- відповів тато з ледь чутним розчаруванням.

  Ми сиділи якийсь час мовчки, тому я вирішила, що на мене ніхто не сваритиме за несанкціоноване проникнення у кабінет і запитала:

- Щось не так?

- Ні, все дуже логічно. А я думав...- він не закінчив речення, підвівся з-за столу і додав:- Неважливо. Читай, якщо хочеш, але потім не забудь повернути книжку на місце.

- Гаразд,- відповіла я, але тато вже не чув моїх слів.

  Отримавши офіційне добро, я зі спокійною душею повернулася до книжки. Якщо коротко, вона була й справді наче велика однотонна політична агітаційна брошура.

  Після кількох сторінок у мене розболілася голова через той шрифт, я закрила книжку до "кращих часів" і помітила маму. До мене дійшло, що вона довго сиділа напроти і спостерігала за мною.

- Щось не так?- я почала хвилюватися.

- Що то була за сцена з татом?- мамине питання прозвучало якось серйозно, навіть трохи грубо.

- Ем... Нічого такого... Просто...- я не говорила, а мимрила. І замовкла, так нічого й не сказавши толком.

- соломіє, ти не віриш йому?

- Чому ж?- у моїх словах ніякої чіткості.- Я йому довіряю. В цілому. Просто думаю, що йому не варто зараз знати усе оце,- я розвела руками.

- Усе оце,- мама повторила мій рух,- його досягнення теж. Він твій батько!- вона почала переходити на крик.- Зовсім скоро він залишиться єдиною сім'єю у тебе!

- Мам, ти про що?- тоді я ще зовсім не розуміла її слів.

  Маму здивувало моє питання. Вона якийсь час мовчала, обдумовуючи щось і ховаючи від мене свій погляд. а потім спитала:

- Ти уважно мене слухала, коли я розказувала про наш сімейний дар?

- Уже не впевнена...

- Ти пам'ятаєш один важливий аспект наших сил?

- Тобто?- я ніяк не могла зрозуміти, до чого веде мама. А вона тим часом почала втрачати тільки що віднайдений спокій.

- Чим сильніший дар...- вона замовчала, а я продовжила:

- Тим менше ти живеш.

- Ти пам'ятаєш, який у мене дар?

  Я почала прогортувати у голові спогади, як фото у галереї, і охнула.

- Ти майбутнє бачиш...- я змогла сказати це тільки пошепки.

- Молодець,- сухо.- А скільки мені років?

- Мам, тобі 33...- мені на очі сльози навернулися.

- Я й так прожила занадто багато, враховуючи мої вміння. Отже, недовго у мене ще буде змога ота-от говорити з тобою. І все, що залишиться у тебе - батько. Тому, будь ласка, навчися йому вірити. Зовсім скоро він розкаже тобі усі свої таємниці. Я посприяю цьому.

  Я відчула, як сльози котяться по моїх щоках, і відірвала погляд від власних рук, щоб подивитися у мамині очі. Вона сиділа непорушна, рішуча, мені здалося, що її спина ще ніколи не була такою рівною, а погляд - ясним, він навіть світився.

- Я знаю, що ти чуєш мене. Я не можу говорити далі вголос. Тому, по-перше - я сподіваюся, до тебе вже дійшло, та я все ж скажу: ти чуєш не бажання. а думки. По-друге: я сумуватиму. А по-третє: не плач. Усе буде добре.

  Мама підвелася зі стільця, нахилилася через стіл, торкнулася щоки, спробувала витерти її від сліз, але їх було занадто багато. Я розмито бачила, як вона легенько посміхається мені, забирає руку, розвертається і йде...