***

  За сніданком мама кидала на мене зацікавлені погляди, а я наполегливо не помічала їх. Не хотіла чіпати ЦЮ тему при татові. Як не як, він брехав мені, а, може, й мамі, або просто недоговорював. Але формулювання сенсу не змінює.

  Мама звернула увагу на моє задумливе коперсання у каші, бо зняла з шиї фартух і сіла біля мене.

- Щось наснилося?- вона посміхнулася, як раніше, і очі були ті самі, з тією ж плівкою, однак, я вже знала, що там, за цим всім прикриттям, мене уважно слухає МАМА.

- Нічого дивного. Я вже звикла до таких снів.

- Яких?- мама підсунулася ближче.

- Не хвилюйся. Нічого серйозного чи страшного. Хочеш, потім розкажу?- я сказала спокійно, намагаючись поглядом вказати на тата ( він човп кашу за дві щоки), натякаючи, що не буду говорити при ньому.

  Поправді, мама не зрозуміла мою поведінку, але розпитувати не стала.

  На першому уроці я сиділа сама, посилено боролася з бажанням спати і намагалася читися водночас. Однак, не алгебра засіла в моїй голові, а минулий день. Тільки у школі я згадала про Максима і недопоцілунок. Я настільки поринула в роздуми, що не помітила, як біля мене гепнулося чиєсь тіло. Воно цьомкнуло мою щоку і сказало:

- Привіт. Пробач, проспав трохи.

  Яке ж було моє здивування, коли цим тілом виявився Теодор, однокласник, з яким я не дуже спілкувалася. Ми просто були одружені у класі третьому. Але то таке, дрібниці.

  Теодор нахилився до мене і прошепотів, дивлячись на мій рот:

- Якщо ти не закриєш свій ротик, мені прийдеться закрити його своїм. Це занадто спокусливо.

- Що ти несеш?- я запитала трохи згодом. Коли трішки відійшла від шоку.

- Свою любов,- мій причмелений однокласник відповів із найширшою, яскравою, щирою посмішкою, на яку тільки здатен людський організм.

- Мені ніби приємно, але чого це раптом?

- А чому б ні?

- Ти не відповів.

- І що?- Теодор продовжував посміхатися. Мене це тільки вибішувало.

- Хлопче, ти ж мене знаєш!..- я перейшла на погрозливий шепіт, після чого він перестав посміхатися і наблизився.

- Знаю,- і тут він припустився помилки - подивився мені в очі: "Вона не має знати, що мені відомо". Ці думки підбадьорили мене і заспокоїли якимось чином. Я вирішила спробувати вивести його на чисту воду. Чому б і ні?

- І що ж ти про мене знаєш?- мої слова звучали абсолютно спокійно, а губи розтягнулися в усмішку.

- Усе,- він відповів так само.

- Тоді ти знаєш, що я люблю деталі.

- Знаю,- його відповідь вже не була такою ствердною. Частково, але чутно.

- Отже, розкажи мені в деталях, що ж ти про мене знаєш,- мої слова змусили мене ж посміхатися, як і він кілька митей тому.

  Теодор зовсім розгубився, в очах легко читався страх, а самі вони забігали з боку в бік, як у старої іграшки, яку нещадно тряс хлопак.

- Ти справді цього хочеш?- спробував розсміятися, але вийшло поганенько.

- Навіть не уявляєш як!

- Гаразд, спробуєм,- він знову подивився мені в очі. І знову страх вперемішку з якимось дивним почуттям. Якщо чесно, я досі не можу зрозуміти, що то було.

- Пара на останній парті!- гримнув на нас учитель.- Полюбуєтеся вдома!- з єхидною посмішкою сказав він, зачекав, поки весь клас нарегочеться вдосталь і заспокоїться, і продовжив урок. Ніколи не любила цього вчителя... Завжди був грубий з нами, намагався показати своє вміння жартувати, принижуючи одного чи кількох на очах у всього класу. 

  Теодор помітно заспокоївся і сказав, дивлячись мені в очі:

- Давай після школи зустрінемося і поговоримо. "Я мушу щось придумати",- його слова і міміка так різнилися зі страхом у очах і думках! Мені було справді важко не засміятися.

  Після своїх слів він відсів на своє звичне місце, а я знову змогла поринути у свої думки.

  Усі уроки злилися в один довгий і нудний. Мені ніяк не вдавалося зібрати думки докупи. Після кулькох невдалих спроб сконцентруватися я полишила їх, і просто абстрагувалася.

  На передостанньому уроці Теодору неочікувано стало погано : пішла кров носом. Хто б міг подумати?..

  Додому я поверталася, роздумовуючи про свій план "викриття тата". Чим ближче підходила до дому, тим менше впевненості у мені залишалося. 

  Вдома мама посадила мене обідати. Коли вона вийшла з кухні, я дозволила собі дістати книжку, по яку ранком таки повернулася у кабінет батька.

- Новий лад...- прочитала я вголос.

  Розгорнувши її, я була вражена. Книжка була надрукована дуже дрібним шрифтом. Ззовні здається, що вона не варта уваги: тоненька, маленька, більше схожа на брошурку з дивною політичною назвою. Але цей шрифт багатообіцяючий.

  Однак на той момент я так і не змогла прочитати її. Спочатку ввійшов тато, сів біля мене і спитав:

- Що ти знаєш, про теперішній лад?