***

  До кінця уроків я намагалася грати так само, як і він. Мабуть, вдавалось, бо навіть Маргарита нічого не помітила, і поводилась як завжди. Хоча вона зовсім не згадувала новенького з лінзами, що теж тільки тішило.

  Додому я йшла сама, бо Ре' треба було побвгти у центр. Як завжди, навушники у вухах і улюблена музика на максимум. Це справді допомагає подумати. І тільки я почала поринати у роздуми, як хтось поплескав мене по плечу, від чого я аж підскочила. І кого ж я побачила? Того, кого бачити воліла б не частіше ніж раз на все життя. 

- Тобі щось треба?- зразу запитала я?

- Вов, чому ж так грубо? може, хочеш для початку привітатись?- Дем'ян спробував посміхнутись своєю найчарівнішою посмішкою. Так, вона справді гарна, і здавалось, що посміхаються навіть очі, алмені було знайоме його нутро, тому на мене це не подіяло.

- Не хочу. Це все?- я повернулась, щоб піти далі.

- Ні,- схопив він мене за руку.- Я хотів з тобою погорити.

- Про що?- я гостро зиркнула йому в очі, і з задоволенням помітила, що він сіпнув плечима.

- Про нас!- останнє слово прозвучало з якоюсь пошаною чи захопленням. Мабуть, мої зведені в одну лінію брови самі запитали: про що це він, бо нахаба дав відповіді саме на це питання. - Ти ж знаєш, що я знаю про твої почуття?- я й далі стояла мовчки зі зведеними бровами, тільки тепер ще й склала руки навхрест на грудях і повністю вимнула музику. Було у мене передчуття: те, що я почую далі, буде дуже цікавим.

- Тобто?- я нарешті подала голос, розуміючи, що він не говоритиме далі.

- Мені твоя мама все розказала,- Дем'ян розправив плечі і ще ширше посміхнувсяє. Здавалось, навіть сонце, яке ввімкнуло свій максимум, сяяло слабше за його либу.

- Що вона розказала?- як не дивно, я була спокійніша, ніж будь-коли.

- Вона хоче, щоб ми були парою,- відповів він з тою ж посмішкою.

- Я це теж знаю. Що з того?

- Як це що? Ти їй розказала про свої почуття, вона про це подумала і дійшла висновку, що теж хоче бачити нас разом,- він переможно підняв голову, коли завершив речення.

- Цікавий ланцюжок подій, але... Що за маячня?!- я почала втрачати свій спокій. Помітно, правда?

- Ох, я розумію. Ти ніяковієш. Це логічна поведінка звичайної людини і навіть мила, але не треба соромитися.

- Ти серйозно?! Хлопче, ти справді думаєш, що подобаєшся мені? Та мене просто верне від тебе! Ти ниций самозакоханий хитрожопий егоцентрист! Та це навіть уявити неможливо!

- Я не бачу нічого поганого в тому, що люблю себе,- ображено пробубнів хлопак.

- Звичайно, хороша самооцінка - просто супер, але не тоді, коли вона черпає зорі серед ясного дня. Знаєш, це серйозно погіршує життя як тобі, так і оточуючим!- я перейшла на крик, чим налякала бабцю на тому боці вулиці.

- Соломіє, заспокойся,- прошипів він і подивився мені в очі. Мене ніби струмом вдарило. Його очі... Завжди наповнені злістю і презирством, тоді були повні горя, болю і, мабуть, мені просто здалося, сліз.

- Ні, хлопче, я не заспокоюсь! Ти мене бісиш!- я відчеканила останні слова і відвернулась, щоб йти, коли він схопив мене за плечі.

- Зачекай. Не йди!- він стиснув долоні й розвернув мене до себе,- Я..

- Відпусти!!! Ти уже достатньо зажав мої плечі, щоб у мене з'явились синяки до вечора,- я спробувала вирватися.

- Не перебивай! Це не вихова...

- Та яка різниця?!- знову перебилв криком.- Ти мене дістав уже! Скільки можна?! Відпусти мене!- я й не помітила, як прогарчала останнє речення і знову спробувала вирватись. Зовсім невдала спроба. Не знала, що він може бути таким сильним...

- Ні,- спокійно мовив він і знову розтягнув губи у щось схоже на людську посмішку. Страшне видовище. Справді. Вона віддалено нагадувала першу - сяячу, але на цей раз була дуже натягнута, все лице напружене, а очі тепер були повні справжнього насиченого ЗЛА. - Не пущу. Думаю, ти уже здогадалась, які я маю до тебе почуття.

- Хлопче, ти про що?! Ти здурів? Хоча ні, нема сенсу питати. Ти справді хворий. Згадай: тобі вісімнадцять. Вісімнадцять! Ти ще зовсів хлопчисько. А я взагалі дитина.

- Ти не дитина!- прогарчав.

- Дитина.

- Ні, ти мислиш як доросла люд...

- Але я дитина!- перебила, що його конкретно вибісило.

- Ти мене знову перебила!

- Та невже?! Хлопче, ти вже конкретно, по-спражньому задовбав! У кінці-кінців, я можу написати на тебе заяву за домагання. Плюс,- я кивнула на ліве плече,- докази у мене уже є.

  Він різко забрав руки і подивився мені в очі, а я вперше за довгий час почула бажання. І чому саме Дем'янове: "Хочу її сили і любові!" ?! Це було схоже на крик усієї чорної діри в його душі. Це дуже сильно мене налякало, тому наступної ж секунди я рвонула додому.

  Не пам'ятаю, як дійшла. Отямилась уже у себе в кімнаті за столом з розгорнутим підручником з географії в руках. За вікном так само пекло сонце, даючи надію людям і горам на ще кілька тижнів тепла, хоч, як на мене, давно вже треба було Осені показати свою силу. Обожнюю цю пору року. Природа повільно завмирає, готуючись до сну. але не збирається помирати.