Розділ 1.Глава 1.Перше вересня

Знаєте, є такі дні, коли не хочеться нічого робити? Знаєте, знаєте. Таке з кожним трапляється. Отак прокидаєшся ранком і розумієш, що тааак не хочеться вилазити з ліжка і робити бодай щось! Для мене вони завжди подібні.

От хто тільки придумав збирати так багато народу в один день, змушуючи усіх стояти під сонцем і паритись? Хоча, може, це тільки для мене все так жахливо?   

 Було б добре, якби мій дар заважав жити тільки мені. Попри те, що я бачила більше  за інших і невпинно, неконтрольовано розвивала свої здібності, не завжди могла втримати язика за зубами. Саме таким способом я заробила собі у школі репутацію розбивачки мрій ще у молодших класах.

Мені було справді важко через потребу весь час грати чиюсь роль.

***

Тук-тук

- Сонечко, ти уже прокинулась?- мама.

- Так, мамочко,- відповіла я, відчиняючи двері і впускаючи її в кімнату.

Вона зайшла і, як завжди, поклала на моє ще не застелене ліжко нову сукню для свята. А я щиро подякувала.

- Я купила її позавчора,- почала тараторити мама, показуючи обновку. Я рідко коли вслухалася у мамині слова, якщо вона захоплено розповідала про одяг. Але признатися чесно, я була дуже вражена. Воно справді гарне. Перш за все воно не рожеве, що уже неабияк дивно, а ніжно-блакитне. Сукня літня, з легкої тканини, яка утворює об’ємну, кількашарову юбку від грудей, де вона тримається на звичайній широкій резинці. Воно надзвичайне.

- Дякую, мам! Вона справді класна!- я не була змушена грати. Від вдячності я обійняла її.

- Схоже, у тебе навіть зранку може бути хороший настрій,- відповіла мама, відтягуючи мене за плечі,- До речі, ми сьогодні не будемо йти у кафе, як завжди.

Ого-го! Сьогодні справді чудовий день,- подумала я.

- Чому?- треба було перестати посміхатись, а то вона якось дивно на мене дивилася.

- Чому?- спитала знову з уже звичайним обличчям,- Щось трапилось?

- Не варто засмучуватися, сонечко. Ти не все ще знаєш. Цього року ми з батьком вирішили – барабанний дріб - влаштувати «паті на хаті»

- Гаразд,- я натягнуто посміхнулась. Не хотілось засмучувати маму. Вона ж уже сто відсотків усе підготувала.

- І, звичайно, прийдуть гості. Небагато. Чоловік 20-30. Також, ми вмовили прийти … Дем’яна.

- Дем’яна,- закінчили ми разом, що правда я швидше пропищала це ім’я.

Соломіє, візьми себе в руки! Вона на тебе дивиться.

- Сонечко, я знаю що ти умієш робити,- тихо сказала вона.

- Тобто?- розглядаючи сукню, я не відразу зрозуміла її питання.

- Подивись, будь ласка, мені в очі й скажи,що ти бачиш.

Її слова вибили мене з колії.

- Твої очі…- мені перехопило подих. Мамині очі були повністю без плівки якого-небудь кольору. І я побачила її мрію.

- Це я і Дем’ян!?- не втрималася. Навіть великі актори час від часу зриваються.

-Ой, вибач. Я забула. Треба і мені навчитись керувати своїми … мріями.

- Але як ти дізналась? Я завжди думала, що навчилась майстерно брехати, і ні ти, ні тато ніколи й не підозрювали про існування моїх умінь.

- Я знала про це і раніше. Просто, думала чи радше сподівалася, що ти переростеш.

- А чому я цього не бачила?

- Що ти не бачила?

-Ну, зазвичай, до сьогоднішнього дня, у тебе була плівка на очах. Та ще й рідкісна.

-Тобто?- не зрозуміла мама, а я почала пояснювати:

- У всіх людей від народження очі кришталево чисті, тому немовлята бачать і знають усе, однак, як тільки дитина починає усвідомлювати світ навколо неї, появляється така собі пелена, плівка. У маленьких вона якогось яскравого кольору: рожевого чи блакитного, зеленого чи жовтого, чи будь-якого іншого. Це означає, що дитина наповнена мріями. Але з часом, десь у підлітковому віці.. – я трішки скорочу мій монолог, який мама слухала дуже уважно і ні разу, що дуже мене здивувало, не перебила задля свого питання,- Ну, а такі люди як ти уже у дорослому віці мають ту яскраву «дитячу» плівку з домішком темряви. Ви у дитинстві звичайні, але коли опиняєтесь перед горою «Доросле життя», не долаєте себе, не деретесь вгору. Вам занадто важко, тому ви залишаєтеся жити в саду «Дитинство», що є дуже дивним для іншого світу. Ваша плівка справді залишається здебільшого яскравою, аде ця темрява інколи справді лякає,- закінчила я.

У мами навіть рот розкрився:

- Я не знала, що ти бачила все саме так..

- Так звідки ти знаєш про мій дар?

Вона подивилась на годинник і знайшла причину відкласти свою відповідь:

- Так , нам на дев’яту треба бути у школі, а ти ще не вдягнута.  Давай швидко! Маєш тридцять хвилин,- протарабанила вона, збираючись вийти з кімнати,- До речі, я ще й взуття тобі купила,- кивнула на коробку біля дверей і вибігла.

Я й не помітила коробку. У ній лежали туфлі. Це були прості чорні човники, але на якому ж підборі!! Я думала, мама пожартувала. Звичайно я вже взувала взуття на підборах, але такі високі зустріла вперше. Та одне я можу сказати з впевненістю, вони були прекрасні. Залишилось тільки підібрати щось на верх.

Мама сказала 30 хвилин. Вагон часу.

Вмилась, привела волося до ладу, одягла сукню, черевики і решту.

 Це не вперше я збиралась на якесь свято, очікуючи, що це буде один з найгірших днів з мого життя. Та все таки була здивована…

- Сонечко, ти уже готова? - це тато.

  Цікаво, він теж змінився?

- Так, таточку, я уже іду!- гукнула через стіну.

- Ухти!!! Ти дуже гарна, котику! - Сказав він, коли я ввійшла на кухню.

  Мені було якось лячно дивитися йому у вічі. Я сподівалася, він не помітить цього.