***

У машині швидкої пахло не краще, ніж у справжній лікарні. Ті самі ліки, антисептики, тільки у меншій концентрації.

- Як тебе звати?,- спитала лікар у Маргарити, щоб відволікти її трохи. Ре’ тільки відкрила рота у черговій спробі заговорити, але знову нічого не вийшло.

- Вона вам не скаже,- я відповіла замість подруги.- Їй чомусь не вдається вимовити і слова.

- Шок,- спокійно констатувала лікар.- То як ти її знайшла?- з каплею цікавості у голосі.

- Випадково. Я уже казала.

- Як її звати?

- Маргарита.

- А прізвище?

- Квіточка..

- Іронічно.

- Чули уже про це,- відповіла я її думками.

Якийсь час ми їхали мовчки, але потім вона таки спитала, не приховуючи цікавість:

- Ти думала, я повірю тобі?- лікар посміхнулась. Щиро!

- Сподівалась,- я теж не вимушено посміхнулась,- Чому ви не повірили?

- Не буває випадковостей,- привітно відповіла вона.- До того ж ти не схожа на ту, хто піде просто гуляти, коли її маму проводять востаннє.

- Я почула її крик,- раптом сказала я, понуривши голову.

- Вона кричала так, що ти почула її у своєму будинку, але зараз їй не вдається вимовити і звуку?

- Щось типу того. Одна, вона не кричала уголос.

- Оо, то ти у нас екстрасенс?

- Або просто псих. Кожен по-різнову назве,- я намагалась зупинитись, але чомусь довіряла лікарю з сухими словами. Від неї віяло добром.

- Саме так. Але усе залежить від того, як ти до цього ставишся. То ти якась відьма?

- Якщо ви маєте на увазі іскри з пальців чи чарівну паличку, то ні. Я просто знаю і можу трішки більше, ніж звичайні люди.

- Ти почула крик подруги, яка мучилась далеко від тебе. Та й не почула, а ВІДЧУЛА, бо ж вона і кричати не могла. Ти знаєш і можеш ЗНАЧНО більше за інших людей.

- Ви говорите так, що я перестаю ненавидіти цей дар,- я ніяково посміхнулась на її міні-промову.

- Бо ти маєш цим пишатись! От уяви собі, що ти не маєш цього дару і сьогодні просто горювала б, а твоя подруга прокинулась би під тією машиною, не маючи змоги вимовити і слова.

- Якби не було цього дару, сьогодні був би звичайний день. Ні смерті, ні мук, промимрила я, бавлячись шматком марлі.

- Тобто?

- Хочете мамину цитату?- запитала замість відповіді. Лікар тільки кивнула,- Чим сильніший дар, тим менше ти живеш. Але, як на мене, варто ще й додати, що проблем у близьких було б менше,- я говорила з опущеною головою, тому не помітила, як вона підсіла біля мене і поклала руку на моє плече. Вона була такою теплою, ніжною і потрібною, що змусила мене по-новому відчути все, що відбувалося довкола. І замість болі, з’явився спокій і відчуття завершеності. Здалось, що усе помалу йде до закінчення, розв’язки. Тим часом ми нарешті доїхали до лікарні. 

Мене залишили у приймальній заповнювати якусь анкету від імені Ре’ і подзвонити її батькам, що я, власне, і зробила.

Ритина травма виявилася відносно несерйозною, бо вона уже була непритомною, коли опинилась під машиною. Внутрішній перелом великогомілкової кістки. Їй наклали гіпс і відпустили додому.

Під час зустрічі з батьками, я коротко пояснила їм, як знайшла її, а лікар швидкої висловила припущення щодо Ритиного шоку. Її батьки при мені нічого не казали доньці, хоч було чітко видно, що вони дуже налякані і трішки сердиті, тільки просили вибачення за те, що я була змушена пропустити похорони власної матері.

- Не турбуйтеся,- натомість відповіла,- Я змогла з нею попрощатися. Та і вона зі мною. Сподіваюся, скоро побачимось за кращих обставин,- ми попрощалися.

 Дорогою мене роз’їдала та неясність, що ґаздувала у моїй голові. Щодо мами і наших незакінчених розмов, Рити і її викрадення, тата і наших непочатих тем, Дем’яна з його дивною, кардинально новою поведінкою. Якщо з татом і Дем’яном можна було поговорити і розібратися, то з мамою і Максимом це зробити було б дещо проблематично. Здавалося, що з мамою поговорити було б навіть легше.

 Ці думки не давали мені спокою усю дорогу. Коли я повернулася, батька ще не було. Я намагалась сидіти у своїй кімнаті, щоб спокійно подумати, відгородившись від цілого світу, але постійно поверталася до відчуття суму, самотності  і діри в душі, яка, по правді, досі повністю не зажила. Думаю, саме тому я незчулася як опинилася у батьківській спальні. Там усе здавалося іншим… Хоч шафа була так само недбало закрита і підперта стільцем, бо дверцята не витримували маминого творчого хаосу, на вікні колихався той самий мамин улюблений тюль, а на стелі були ті самі неонові небесні світила, та все ж відчувалась нікому не потрібна пустота…

  Я сіла на ліжко і зрозуміла, що так дратувало моє око. Покривало було не так застелене, біля ліжка не було її капців та й повітря пахло не так… Такі дрібнички ніби вдарили по свідомості з гаслом : «Вона насправді померла! Це не жарт!» Та все ж там я не почувалась такою самотньою.

 Заплющила очі і пригадала її. Мені здалось, ніби вона сіла біля мене і поклала долоню на мою ногу. У тому місці я відчула тепло. Воно розігнало увесь біль, сум і холод. Залишилися лише заспокоїтись і мислити . Я не чула своїх думок, бо то говорила мама. Але вона не прощалась зі мною, а радила : «Розберися з Маргаритою і татом. Вони хороші люди і бажають тобі тільки добра, та твої сумніви усе можуть зіпсувати. Поговори з ними»,- сказала вона. А ще пообіцяла, що надалі направлятиме мене через моє серце і завжди допомагатиме розбиратися в людях : «… бо навіть з твоїм  даром, ти інколи сліпа. Пообіцяй мені,- сказала моя матір,- що пам’ятатимеш про силу своєї уяви! Колись вона врятує твоє життя!»

   Я досі не впевнена : був то її дух чи моя уява видала бажане за реальне, та мені подобається вірити, що я говорила з її душею.