***

  Я кинулася до дверей того будинку. Хтось же мав бути вдома. Гепала я дуже голосно і руками, і ногами, тому довго чекати не довелося. Двері відкрив сивий чолов'яга з лицячим лицем років сорока.

- Чо' гримаєш? Я з першого разу вчув!- почав він кричати.- Чи думаєш, шо світ на тобі зійшов...- чоловік не докричав, бо помітив Маргариту.

  Він підбіг до машини і гавкнув:

- Я підіймаю, ти витягуєш її, ясно?!

  Я лише кивнула. Він став справа від Маргарити, схопився за корпус машини і очікувально подивився на мене, а  я сіла за подругою, заспокійливо погладила по голові, схопила попід руки і знову кивнула.

  Як тільки чолов'яга припідняв машину, я витягнула подругу, і крик нарешті припинився. Вона знепритомніла. Кілька хвилин ми так і пролежали на асфальті: Рита зі спокійним лицем і закритими очима походила на мертву, тільки груди легенько підімались і спускались, і я - теж з закритими очима, тільки при собі і з жахливим головним болем. Лише той чоловік ходів туди-сюди, розмірковуючи.

- З нею всьо нормально?- спитав він, присівши біля Рити.

- Думаю, гірише ми їй не зробили. Вона просто нарешті перестала кричати.

- Вона не кричала,- спокійно сказав він, тільки заглянув в очі з підозрою:

- Ти із тих, йо?

- Прошу,- перепитали я у голос. Той чолов'яга зовсім не викоикав у мене довіра. Та й говірка у нього дивна.

- Ти з тих? Початкових? Обдарованих?- знову звернувся подумки, а очі ніби зачепилися за мене і не давали розірвати контакт. Зате я могла добре їх роздивитися: чорні, як нічне небо у глуху зливу, вії довгі і дуже густі, а на самому яблуці не відбивалось абсолютно нічого через густу, мутну, сіру плівку.

- Що?- на цей раз я спробувала звернутися подумки.

- Я правий!- а він - уголос, з поглядом, повним злого переляку.

- Про що ви?

- Ти одназ перших!

- "Перших" де, з чого, з ким?

- Ти не в'їжаєш, йо?- він був справді здивований.

- Та мабуть,- не ввічливо, але не до того було. Мозок через вуха витікав. - Про що ви?

  Чоловік видихнув і кивнув на Риту:

- Забери її звідси. Захочеш - завтра прийдеш, і, дасть Бог, розкажу,- обернувся і пішов до власних дверей, а наостанок кинув через плече,- Вон відси!

  Я закинула руку подруги на плече, схопила одною рукою за талію, іншою не даваласповзти її руці, і потігла до себе додому.

  За кілька метрів від будинку вона опритомніла і сказала:

- Не через передні двері,- Рита ледь говорила. Досі не можу зрозуміти, звідки у неї були сили відштовхуватися здоровою ногоі, не кажучи про те, щоб щось говорити.

- Ти ще перебиратимеш?- я прошпіла у відповідь.

- Будь ласка,- все, що вона змогла вичавити з себе, після чого знову втратила свідомість.

  Я виконала її бажання, тому до будинку ми потрапили через вікно у татовому кабінеті. Маргарита залишилася ежати на підлозі біля однієї з шаф, поки я вилізла назад, щоб зайти в будино нормально і знайти тата. Він знайшов мене першим.

- Фух, ти таки тут. Ми скоро виходимо.

- Нам треба відійти, тату.

 Він тільки кивнув і пішов за мною до кабінету.

- Господи! Що з нею?- тато присів біля Рити.

- Швидше за все розтрощена нога,- відповіла я і потерла лоба, вимірюючи кроками кімнату.- Я пішла до неї на крик у мої голові. Досі боляче. Її придавила машина без коліс.

- Крик у голові?- перепитав тато, поки намагався привести до тями мо подругу.

- То, схоже, частина мого дару. Потім розкажу повністю. Зараз треба з нею щось робити.

- Телефонуй у швидку.

- А що сказати? Її машиа придавила. А як вона там опинилася? Як я її знайшла? Чому мене не було тут? Вони ж у полцію звернуться! Я-я-я не зна, що їм розказати!..- я навіть не помітиа, як почала кричати і розмахувати руками, поки тато не зупинив мене, давши легенького ляпаса.

- Зберися! Ти уже не маленька! Їй,- показав пальцем на Маргариту,- потрібна серйозна допомога, а не дитяча паніка. Май совість! Вона ж твоя подруга!- тато замовк. Чути було лише його голосне і глибоке дихання. Він намагався заспокоїтися. А я дістала телефон із задньої кишені і набрала швидку.

- Сказ-зали, будуть через десять хвилин,- відзвітувала тремтячим голосом.

- Отже, потратьмо цей час з користю,- відповів тао і нарешті розбдив Риту.

  Спочатку знову був крик, але за якийсь час вона зрозуміла, що перебуває у безпеці, і він зник. Ми з татом сіли обабіч неї, я взяла її за руку. 

- Ти як?

  Вона не відповіла, тільки посміхнулась.

- Ясно. Дурне питання. Тоді розкажи, хто це зробив і як?

  Ре' розтулила рота, щоб відповісти, але чути було лише цокіт годинника.

- Маргарито, не хвилюйся,- вступив тато,- Якщо хочеш, ми нікоу не розкажем, просто поділись.

  Вона знову відкрила рот, але звуку не було. Її очі почали бігати між мною і татом, не затримуючись ні там, ні там надовго.

  Я нарешті здогадалася, що можу спробувати по-іншому і стиснула її голову в долонях, обмежуючи їй рух, Ритині очі зупинилися на моїх і я почула:

- Я не розумію! Я говорю, а воно не говориться! Чортівня якась!- звичайно в оригіналі її думки були добряче збагачені словами, які вимовляти не личить, але засуджувати подругу не було за що. Мої думки звучали б значно гірше.